Різноманітні свята і червоні дати в календарі вже традиційно невід’ємна частина нашого життя. Вони розбавляють будні яскравими і пам’ятними штрихами, доброю нагодою згадати і вшанувати близьких серцю людей і події, професійну справу, якій присвячуємо своє щодення, тощо. Приводів підняти традиційну українську чарку чи просто зробити собі маленький подарунок до душі більш, ніж достатньо. Однак, виявляється, і в цьому напрямку є ще куди рости і ширитися -- переконуємося останнім часом щороку, з неабияким подивом дізнаючись, що, приміром, 9 березня -- у всім відомий Шевченківський день, нині своє професійне свято відзначають й ді-джеї. А починається перший місяць весни взагалі з Всесвітнього свята котів. Зрештою, саме ці тварини першими вістують про наближення весни своїми пронизливими співами під нашими вікнами, недарма ж словосполучення «березневий кіт» на російській мові так популярне у нашому мовному словнику, -- прийшли до логічного висновку ентузіасти-фантазери. І ось маємо -- тепер наші пухнасті домашні улюбленці мають цілком законне право влаштовувати свої «концерти».

Наслідки такого «відкриття сезону» пожинаємо вже другодні -- друге березня у сучасному неофіційному календарі позначене Всесвітнім днем сну. Це -- жартома, а всерйоз підстави для введення такої дати цілком серйозні і надзвичайно актуальні в сучасному суспільстві. Медики всього світу давно вже б’ють на сполох, дедалі більше маючи справу ... Читати далі »

І знову, переживши норовисту і чи не найкрасивішу за останні багато літ зиму, ми з вами обіруч з весною. І в подумках, за півкроку до найулюбленішого свята, хай примітивно, однак із любов’ю і національним чоловічим менталітетом лиш потаємно порівнюємо характер жінки із витівками природи. Одвіку незбагненним ніким і ніколи, неповторним.

З усього життєвого досвіду впевнився достеменно, що полемізувати можна тільки із самим собою, надто з жінкою -- ніколи. Бо, навіть, як озирнутися в історію аж до середньовіччя, впевнюєшся, що світ обертався навколо жінки, як земля навколо своєї вісі. І вони міняли світ до того, що друга доросла половина, не помічаючи для себе, змінювала ставлення до жінок. 

 Безліч імен назвуть вам історики, уже в легендах із далекої давнини, минулого століття і нинішнього часу: Клеопатра, Ізабелла, Катерина, навіть наша Роксолана -- не цариця й не королева, Тетчер, Бхутто, Ганді -- воістину вони були лідерами на своїх державних постах чи в ролі натхненниць поруч із вінценосними чоловіками. В цьому ракурсі, хто б що не говорив, але в новітній історії Української держави ще довго на вустах будуть і Юлія Тимошенко, і Катерина Ющенко... Та чи повториться іще колись час, щоб як у пам’ятному минулому суспільну роль жінки прагнули піднімати, по-вольовому, відкривши шлях у космонавти, політичні і державні діячі, орденоносці-героїні.

... Читати далі »

Запитайте в будь-кого про його асоціацію зі словом «жінка» й готова побитися об заклад, що відповіді будуть майже прогнозованими: «мама», «дружина», «бабуся». Хіба що хтось пригадає сакраментальне некрасівське: «коня на скаку остановит…» Чому у нас так сприймають жінку? Відповідь на це, напевно, лежить в традиційній українській ментальності, коли жінка сприймається тільки як мати, берегиня домівки, продовжувачка роду. Для більшості українських чоловіків жінка -- хто завгодно з вищепереліченого, тільки не рівний партнер, колега чи конкурент в роботі, в суспільній діяльності. Тому й найменша спроба декларувати рівні права і рівні можливості їх реалізації з сильною статтю сприймається в багнети чоловічого нерозуміння.

Хтось із чоловіків знову заперечить. Мовляв, про що говорити, якщо на керівних посадах -- головних спеціалістів, заступників та начальників відділів у державних структурах, зокрема, й нашого району, працює більше 70 відсотків жінок. Не кажучи вже про органи місцевого самоврядування, левову частку яких очолюють саме жінки. На місцях це й справді так, адже саме тут, у богом загублених селах та неперспективних містах та містечках потрібно бути великим дипломатом, крутитися, як білка в колесі, «перти плуга» та займатися вирішенням конкретних справ, дивитися в очі тим, хто чекає від жінки-керівника обіцяного покращення загального добробуту, своєчасної виплати заробітку, інших соціальних виплат тощо ... Читати далі »

Снага йти проти течії і перемагати у жителів цього села -- з діда-прадіда у крові та по духу. За всю свою непросту історію козарчани у багатьох поколіннях не раз гнулися під шквалами непростих випробувань, проте жодного разу не ламалися і не ставали на коліна. Навіть ставши живим стражденним пам’ятником своїй спопеленій землі, здається, стали ще сильнішими, довели світові й собі, що вогонь і вороги не торкнулися їх душ. Загартовані вогнем болю і втрат, сільчани не тільки відбудували своє мальовниче село, зробили його заможним і процвітаючим, а й освятили особливою атмосферою того одвічного селянського добробуту і міці, вікової відданості рідній землі й традиціям сільських трударів-хлібодарів, які добре знають справжню вагу золота у налитому колосі, пророщеному з трудівничого неспокою від світання до вечірньої зорі.

 Нині він знову не в ціні і половою розсівається у засіках нових господарів життя, хоч козарцям з року в рік дається все важче. Одне з найуспішніших у районі господарств у сучасну історію села вкарбувалось лиш руїнами, а землі хоч і обробляються орендарем-підприємством ДП «Аграрій», більше не приносять сільчанам звичного добробуту в оселі й впевненості у завтрашньому дневі. Занадто вже далеко відійшли сучасні господарники на правах оренди від соціально-економічних потреб села, його жителів, які споконвіку звичні жити і трудитися пліч-о-пліч, не ділячи на своє і чуже, на тих, кому працюват ... Читати далі »