Запитайте в будь-кого про його асоціацію зі словом «жінка» й готова побитися об заклад, що відповіді будуть майже прогнозованими: «мама», «дружина», «бабуся». Хіба що хтось пригадає сакраментальне некрасівське: «коня на скаку остановит…» Чому у нас так сприймають жінку? Відповідь на це, напевно, лежить в традиційній українській ментальності, коли жінка сприймається тільки як мати, берегиня домівки, продовжувачка роду. Для більшості українських чоловіків жінка -- хто завгодно з вищепереліченого, тільки не рівний партнер, колега чи конкурент в роботі, в суспільній діяльності. Тому й найменша спроба декларувати рівні права і рівні можливості їх реалізації з сильною статтю сприймається в багнети чоловічого нерозуміння.

Хтось із чоловіків знову заперечить. Мовляв, про що говорити, якщо на керівних посадах -- головних спеціалістів, заступників та начальників відділів у державних структурах, зокрема, й нашого району, працює більше 70 відсотків жінок. Не кажучи вже про органи місцевого самоврядування, левову частку яких очолюють саме жінки. На місцях це й справді так, адже саме тут, у богом загублених селах та неперспективних містах та містечках потрібно бути великим дипломатом, крутитися, як білка в колесі, «перти плуга» та займатися вирішенням конкретних справ, дивитися в очі тим, хто чекає від жінки-керівника обіцяного покращення загального добробуту, своєчасної виплати заробітку, інших соціальних виплат тощо. Натомість на відміну від чоловіків, далі жінки чомусь «губляться» в міру свого підйому по кар’єрних сходах. Те ж саме відбувається і в політиці. Депутати сільських та районних рад більше жінки. Обласних -- п’ятдесят на п’ятдесят. Далі нам зась. Жартують, мовляв, поступитися жінці місцем у транспорті -- будьласка, у владі -- ні. Більше того, коли розмова заходить, наприклад, про квотування місць для жінок у владі чи парламенті, чоловіки стверджують, що будь-яка квота принижує жінку. Й цим самим показують свою недалекоглядність, страх і непоінформованість в перевагах, які забезпечує політичним системам європейських країн квотний принцип приходу жінок до влади. 

Скажімо, зараз дуже багато жінок України ведуть бізнес, часто залишаючись чи не єдиним годувальником в сім’ї. І знову ж таки -- серйозний бізнес зазвичай ведуть чоловіки, тоді як жінкам знову відводиться роль «керманича» середнім та дрібним, трудомістким, таким, що вимагає тривалих капіталовкладень та швидких рішень. Й подібне на жаль, відбувається практично по всіх сферах реального сектора економіки. Й не тільки.

Ні, ми, жінки, маємо свою «віддушину», створюючи різноманітні жіночі рухи, організації, спілки, клуби, зрештою. Втім, по великому рахунку, жоден жіночий рух на сьогодні ні до активнішого входження у владу, ні до участі у виробленні комплексної програми соціального і економічного розвитку держави, суспільства, що враховує вищеназвані гендерні принципи абсолютно не готовий. Чому? Бо в самому жіночому русі відсутня консолідація і системність у виробленні його пріоритетів і цілей, шляхів їх реалізації. Створені переважно на громадських засадах, без жодної фінансової підтримки ці громадські організації й питання вирішують саме «домашні», приземлені… А може, то держава наша така, явно дискримінаційна та недалекоглядна, з сформованою багатьма поколіннями владою на основі безумовного пріоритету в ній чоловічого начала, що не дає справжнього простору для нашої жіночої ініціативи?

Катерина ГАВРИШ.

«Носівські вісті» №11(9132)