 Тема впорядкування центрального міського парку вже встигла добре набити оскомину всім ось вже фактично десятиріччя залишаючись візитівкою сорому Носівки. Власне, дійшли вже до тієї межі, де навіть слово «парк» якось недоречно звучить в означенні цього хаотичного нагромадження дерев у центрі міста, між якими вряди-годи викошуються бур’яни, а алеями слугує мережа протоптаних вузеньких стежин. Жодного ліхтаря, жодної лавочки і з квітів -- хіба що дикорослі бур’янці. Був період коли вони розкошували тут вволю, розростаючись мало не в зріст людини над смітниками, що якось непомітно почали виростати замість квітів з «легких рук», м’яко кажучи, несумлінних господарів. Дійшло до того, що серед білого дня з машин, возів і велосипедів лантухи з непотребом скидалися прямісінько під дерева десятки років тому дбайливо висаджені, аби радувати красою зеленого царства носівчан і гостей міста, дарувати їм прохолодний затишок у літню спеку. І всім було байдуже, доки сміття аж занадто почало кидатися в очі, дошкуляючи владцям красномовним докором. Схаменулися ж лише тоді, коли рукотворні смітники довелося вивозити в кілька рейсів вантажівкою під час декількох толок за участю громадських активістів. Було це кілька років тому восени, тоді ж вкотре піднялася й чергова хвиля азарту впорядкувати парк. Обговорювали, сперечалися, планували… Та прийшла весна й усі ініціативи зійшли-розтанули торішнім снігом. Чомусь усім з кожним роком здається все непідйомнішим це, скажемо відверто, не таке вже й складне завдання. У міській владі, яка мала б першою потурбуватися про місце відпочинку у центрі міста, вже традиційно дефіцит коштів і бажання працювати, а питання «кому ж тоді це потрібно і чи взагалі потрібен нам парк?» тільки й того, що не написане великими літерами над цим мученицьким місцем нашої Носівки. Відповідь на нього, на жаль, очевидна і, щоразу проходячи повз парк, боляче і соромно за це, за те, що настільки вже зчерствіли серцями й заледачіли, що навіть висадити бодай кілька рядків чорнобривців і поставити біля них лавочку -- заважко і про це потрібно стільки говорити на численних нарадах, зустрічах, засіданнях, варіюючи вічну і надзвичайну зручну відмовку: коштів у бюджеті немає. Навіть кількасот гривень хоча б на одну лавочку, чи на бензин, аби привезти піску для дитячого майданчика, що вже говорити про якусь навіть найпростішу гойдалку. До сорому можновладців, такі стоять навіть повсюдно у лісових смугах обабіч доріг -- лісівники повсякчас турбуються, аби було де не тільки посидіти, а й погратися дітворі. І все це пофарбоване, гарно оздоблене, повсякчас підремонтовується. А в Носівці -- жодної пісочниці й коментарі тут, як говориться зайві… Таки убогі ми до безмеж -- в’їдливо крутиться щораз на думці, коли йдеш центром нашого міста. Свого часу приємно милувала око оновлена площа з ліхтариками, клумбами, оригінальною криничкою. Минуло не так багато часу, і ліхтарики світять вже добре, як через один, на клумбах колосяться бур’яни, а в криничці вода так і не з’явилась. Єдиним яскравим штрихом на цілий центр -- клумба перед торговельним центром. Хай і найпростіші на ній квіти, однак, погодьтеся, гарно. А перед будівлею мерії, для порівняння, вже звичне колосся нескошеного різнотрав’я -- сільська ідилія від якої хочеться податися геть, бо, зрештою, не в лісі ж живемо і керують нами не з барліг і пеньків, а з досить таки добротних владних кабінетів, де чисто і комфортно спиться сумлінню. З них, мабуть, не видно і не соромно, що навіть відзвітована повсюдно робота дитячих оздоровчих майданчиків пройшла на килимках у захаращеному пляшками і різноманітним сміттям парку. Принаймні, що й говорити, тут діти почувалися справжніми дикунами і, якщо саме це корисно для здоров’я, набралися сил на увесь рік. Дорослим же не залишається нічого іншого, як підпирати спинами дерева. Якійсь час, було, стояли тут хоча б пеньки, лежали дві колоди. Нині немає й того -- прибиральниці лиш з полегшенням зітхнули, бо було біля них завжди безліч слідів «веселих банкетів». А про те, що бодай одну урну варто було б встановити неподалік -- ті, кому це в обов’язок, змовчують. Все одно розламають, знищать -- люди у нас такі -- увійшла в звичку ще одна відмовка. -- Ну, витратим ми кошти, висадимо квіти, а вже завтра їх не буде, -- якось у розмові здвигнув плечима міський голова О.М. Балінець. -- З нашими людьми хіба може бути інакше?.. Якісь ми, видно, особливі живемо у Носівці, не схожі на сусідів ніжинців чи бобровичан, де не одна і не дві клумби по місту, причому не якихось айстр чи чорнобривців, а з трояндами, петуніями, лілеями… І ніхто їх не нищить, аж дивно, правда? Чергове літо добігло вже своєї золотої середини, а ми, як завжди, багаті лиш планами. Знову вбрався парк у бур’яни, проте чи ж нам розмінюватися на такі дрібниці. Натомість нині гостро і багато полемізуємо, обговорюючи ескіз проекту реконструкції парку, завдячуючи добрій ініціативі голови районної ради О.П. Самокиші, безкоштовно виконаний нашим столичним земляком-архітектором. Його обговорення, а також пошуки шляхів фінансування стали темою недавньої зустрічі за «круглим столом» голів вуличних комітетів міста із заступником голови районної ради М.П. Павленком та заступником міського голови О.В. Сеником. Скажемо одразу і відверто, якби були необхідні для реалізації цього ескізу плану мінімум двісті тисяч гривень, парк би став у нас не гірший за столичні. Асфальтовані алеї з оригінальними ліхтарями, альтанка, повноцінний дитячий майданчик, дві автостоянки -- біля бібліотеки та навпроти будівлі Пенсійного фонду, і, що особливо актуально для нашого міста, два біотуалети… Погодьтеся, картина вимальовується приваблива, хоч і дещо сумнівно, як можуть всі ці об’єкти уміститися на невеликій площі нашого парку, аби прикрасити його, а не захаращувати. Втім, думати про це сьогодні, все одно, що ділити шкуру невбитого ведмедя. Необхідних коштів для такої масштабної реконструкції у жодному з місцевих бюджетів нема і не буде, тому впорядкування парку повністю лягає на плечі громади. -- Нам би, бодай, прокласти одну центральну алею від будинку культури до будинку дитячої та юнацької творчості, -- говорив на зустрічі Микола Павленко. -- А це чотириста квадратних метрів асфальту, на що потрібно приблизно шістдесят тисяч гривень. Обов’язково повинно бути освітлення і декілька зон відпочинку з клумбами і лавочками. Вдасться нам це зробити -- парк повноцінно запрацює і далі залишатиметься лише продовжувати по мірі можливостей додавати інші декоративні та функціональні об’єкти. Звучить привабливо і, за великим рахунком, абсолютно реально, якби не одне, але суттєве але. Кошти на це збиратимемо мало не по дворах, проти чого абсолютно резонно протестували присутні на зустрічі вуличками: навіть за умови, що всі здаватимуть, по десять-двадцять гривень навіть ці шістдесят тисяч збиратимемо довго, навіть при тому, що свою підтримку обіцяють і підприємці міста, з якими нещодавно теж відбулася подібна зустріч. Радує хоча б те, що цього разу словами таки не обмежилися. Вже створено благодійний фонд для збору коштів з робочою назвою «Відродження центрального парку», який очолив Петро Якович Пилипенко. І хоча поки що його скарбничка порожня, організатори сподіваються, що знайдуться немало патріотів рідного краю, у тому числі й земляків, які проживають за межами району, які долучаться до цієї доброї справи. Принаймні свого часу задумка із створенням подібного фонду для реконструкції центральної площі, увінчалась успіхом. Як вийде з парком -- побачимо. А доти хоча б бур’яни в ньому скосити -- хоча б силами працюючих на громадських роботах, якщо вже не вистачає прибиральниць і коштів на це у міській раді. Соромно ж чекати дива, виглядаючи з кущів…
|
