І хто ото вигадав, що можна почати життя спочатку -- з ранку, понеділка чи й з року нового. Мовляв, махни на все рукою, забудь, що було на твоєму шляху й топчи собі стежку рівно.
Кожен ранок, щоб там собі не загадував, а таки починається днем учорашнім, бо чого ж так виходить, що, бува, ще й ока не розтулиш, тільки повіками відчуваєш сиві дотики світання, а в душі вже запливає тепла хвиля, бринить там на денці тонесенька жилочка радості і боїшся зворухнутися, щоб не сполохати її, не обірвати, лиш думкою вертаєш вчорашній день, бо знаєш -- це звідти течуть ці срібні звуки.
Михайло Гордійович Буняк народився в 1929 році в Носівці, тут минуло його дитинство. Але не забувається воно, бо зазнав і голод 1932-1933 років, і страшні роки війни, де п’ятнадцятилітнім одержав тяжке поранення, коли в 1943-у бомбили Носівку -- німці скаженіли, тікаючи з України. Михайло довго лікувався у військово-польовому шпиталі, що знаходився в Носівці, потім пішов допомагати колгоспникам, виконував різну роботу.
-- Все це були, звісно, клопоти дорослих, -- згадує М.Г. Буняк. -- Але й нас вони зачіпали, тим більше тих, кому перевалило за п’ятнадцять років і про яких часто кажуть не без іронії: «Диви, а вони вже в парубки пнуться». А на парубків тоді й лягали дорослі клопоти.
Після війни юнак хотів залишитися працювати в колгоспі, мати ж гасила пучками росини в кутиках очей, зітхала: «Може б, далі пішов навчатись та в люди вибився». А батько тоді сказав: «Головне не де ти, а який ти».
Після закінчення в 1950 році Майнівського зоотехніку му, Михайло Гордійович прийшов працювати в районний сільськогосподарський відділ райвиконкому. Потім став головним зоотехніком МТС.
У 1962 році проходило горезвісне ущільнення районів. Тоді Носівський район перейшов до складу Бобровицького, але в 1965 році Носівка знову стала райцентром. Тоді в житті М.Г. Буняка сталися переміни. Під час виборів до місцевих рад його обирають депутатом, а в 1969 році -- головою міської ради.
Ось тут і з’явилися в характері Михайла Гордійовича риси непересічного господарника і організатора. Йому не було дано ховати думку за словом. Думку і слово він розумів, як одне ціле, як нероздільне6 що для нього добре, то добре для всіх. Тому його слово важке, як камінь, він ніколи не кидав його на вітер. Легко, просто входив у кожний колектив, сходився з різними людьми. І, як людина темпераментна, він не приховував своїх емоцій, як треба -- рубоне правду-матінку в очі. За це його любили люди і часто недолюблювали чиновники з бюрократичним замісом, які, було, зустрічалися в багатьох колективах. Прикриваючи вуста долонею, говорили, багатозначно не закінчуючи фразу:
-- Ну, довго йому в нас не втриматись. Як не переломиться від своєї заподатливості, то знайдуться, кому надломити…
Та Михайло Гордійович не звертав уваги на оті «закулісні» промови й не брався захищати себе, іноді й сам розщедрювався на дошкульну репліку, викликаючи серед присутніх сміх.
Бачити недоліки легко. Важко їх передбачити. Якось М.Г. Буняк запитав у голови одного колгоспу:
-- Як вважаєте, мудро те, що ми робимо тепер для міста?
-- У мене інша сфера, -- відповів той.
У нас інша сфера, наша хата з краю… Прикро те, що багато хто не звертав уваги на проблеми, що виникали в житті носівчан, не намагався взяти участь у їх подоланні.
-- Але у мене була хороша, як тепер кажуть, команда, -- розповідає колишній голова міськради. -- Адже самих депутатів в деяких скликаннях було до 90 чоловік, але їх знали всі виборці, бо вони не обходили увагою жодного помешкання, знаходили час постійно спілкуватися з людьми, знати їх потреби та ділом допомагати їм. Хочеться згадати мого щирого друга, соратника по виконавчій роботі Василя Прокоповича Черевка. Він швидко входив в контакт з населенням, це створило йому надійний авторитет. Цьому, звичайно, сприяли і рішучість, з якою він приступав до будь-якої справи, і навіть безцеремонність у взаєминах з людьми, хоч декого вона й насторожувала, бо інколи багатьом більше імпонує м’якість і привітність. Та коли людина щиро висловлювала свої турботи, Василь Прокопович не йшов наперекір, погоджувався і допомагав у вирішенні цих питань.
Багато новобудов виросло за ті часи. Самі назви --спортивний комплекс, банно-пральний комбінат, торговельний центр -- говорять про великі перетворення. Збудований кінотеатр «Космос», готель «Полісся», будинок пошти, дитячі садки, хлібзавод, житлові будинки, школа в Носівці… Дехто скаже, що це не «сфера» голови міськради. Помиляєтесь. Михайло Гордійович завжди був в курсі всіх справ, це була його головна робота и, якщо хочете, стихія.
Якось голова дізнався, що зривається план будівництва СШ №1 -- немає коштів для придбання шиферу для покрівлі. На позачерговій сесії міськради цю проблему було вирішено.
Зміїлась посеред міста вузька напіввисохла річечка Носівочка, користі від такої водної артерії, звичайно, аніякісінької. Та М.Г. Буняк подумав інакше і ось розгорнули річку, викопали ставок, а його схили виклали бетонними плитами і вже на березі з’явилися відпочиваючі, рибалки.
Санітарний стан деяких вулиць міста був непоказний: бур’яни, звалища сміття, вулиці втрачали пристойний вигляд. За ініціативи голови міськради були створені вуличні комітети і це дало результат. Чистими стали вулиці, викорчували старі дерева, що перешкоджали лінії електричних мереж, посадили нові дерева, біля подвір’їв повиростали квітники.
Заручившись підтримкою міської ради, в Носівці активно запрацювали добровільні народні дружини і багато хто пам’ятає, як члени ДНД різних установ, підприємств, колгоспів брали активну участь в боротьбі за наведення в місті громадського порядку.
Будівництво асфальтових доріг теж було одним із першочергових завдань. Дорослі і молодь розписали дні суботників, виходили і вручну розбирали шосейну дорогу. І через деякий час асфальтовані шляхи розбіглись по всій Носівці.
В роботі голови міської ради піднімались все нові і нові проблеми, а найбільша -- дбати про людину, про те, щоб жилося їй добре, щоб на душі в неї було світло. А як на душі смутно, то вона собі кращого місця шукає. А чого їм сидіти у Носівці, коли у Чернігові, Києві…
Якщо дехто вважає, що влада -- це безмежні повноваження, помиляється, це насамперед відповідальність та важка праця.
-- Можливо, пам’ять підводить мене, -- каже М.Г. Буняк. -- І через багато років окремі деталі виступають у зовсім іншому світлі, ніж було насправді. В цьому немає нічого дивного, хіба ж не буває, що на віддалені часом епізоди, які викликали тривогу і розпач, дивимося тепер з посмішкою. Час здатний згладити й гострі грані й присипати попелом забуття душевні рани.
Михайлу Гордійовичу в середині листопада виповнюється 80 років. Під очима давно вже виросли деревця зморшок і горить сивина -- то літа погубили сліди гусей-лебедів, то срібло від струни, що допомагає співати пісню життя.
На душі теж з’являються зморшки -- чи не наносять їх таки ось спомини про минуле?
Один француз сказав: «Ми вдячні пам’яті за те, що вона дозволяє нам запам’ятовувати. Одначе треба дякувати і за те, що вона дозволяє забувати». Чи ж справді пам’ять дозволяє забувати те, що тобі хотілося б забути? Ой, навряд чи…
І все ж добре -- зроблене для людей не забудеться ніколи. Може, й варто задуматися над цим нинішньому складу депутатського корпусу міськради, її чоловим -- з яким доробком вони входять в історію Носівки, зокрема, й на світлому екрані неспокою попередніх поколінь. Спонукають думати вкотре слова великого російського поета: «Да, были люди в наше время…».
В. СОЛОМАХА.
«Носівські вісті» №47(9115)