Мабуть, все таки є свій позитив у тому, що далеко не всім із нас по кишені відпочивати  на узбережжях морів чи, тим більше, за кордоном, плануючи свої відпустки здебільшого на «гарячий» період городніх робіт.  А між ними останніми роками все частіше  погляд звертаємо на краєзнавчі, пам’ятні місця рідного краю, які доступні усім й при цьому дарують  не тільки приємні емоції, дійсно відпочинок для душі і серця, а й значно розширяють кругозір, відкривають багато надзвичайно цікавих сторінок найближчої нам історії землі, де народилися і живемо.

   Навіть в межах Чернігівщини таких місць -- не злічити. Музеї і пам’ятники архітектури, збережені садиби відомих людей і цілі маєтки, як відома на всю Україну і за її межами  Качанівка, прекрасний дендропарк в Тростянці, славне козацьке місто Батурин тощо. Сюди можна їздити безліч разів і за кожним наступним відкривати для себе щось нове, цілі епохи красивого, неповторного, того, що справді варто знати і пам’ятати. 

   З огляду на все це, цілком закономірно, що вітчизняна туристична карта сьогодні стає дедалі затребуванішою, відкриваються заново, свого часу відкинуті в небуття, пам’ятні стежини. Вони є фактично у кожному населеному пункті, навіть у найменших висілочках, --  хай не вражаючих масштабів, не загальновідомі, проте від того не менш красномовні у своїй віковій мові. Варто лиш прислухатися і почути її -- неодмінно вразить  багатоголосся історії навіть на нашій Носівщині. Ми повинні  знати її, своє коріння, аби відчувати душею самобутність рідного краю, пишатись ним і мати що розповісти поколінням прийдешнім, адже, як це не парадоксально звучить, живучи тут маємо занадто мало джерел і відомостей про Носівку і район, видатних людей, які у свій час творили їх долю.

Так не має бути, тому цим матеріалом, підготовленим  нашим земляком-краєзнавцем Миколою Ткаченком, відкриваємо нову рубрику, під якою разом з вами, шановні читачі, будемо подорожувати туристичними і краєзнавчими шляхами Носівського району. Тож, якщо ви знаєте цікаві історії, легенди, місця і людей Носівщини -- пишіть, телефонуйте, заходьте. Давайте писати разом не тільки історію сьогодення, а й віддаючи дань минулому, черпаючи в ньому безцінні уроки мудрості.

ДУБ НА ПАМ’ЯТЬ КОБЗАРЯ

   У Рівчак-Степанівці росте старезний, крислатий дуб висотою майже вісімнадцять метрів і діаметром понад два метри. Цьогоріч йому виповняються дев’яносто дев’ять років, адже посаджений цей красень ще у 1911 році, на честь 50-річчя з дня смерті  Тараса Шевченка. Ідея таким чином вшанувати пам’ять видатного Кобзаря належить Коновалу Петру Хомичу, який на той час служив управителем в маєтку боярині Писаревої Віри Федорівни. Все своє життя він палко шанував творчість народного поета, вважав його людиною від Бога, пророком правди рідного народу. Маючи добру пам’ять, Петро Хомич напам’ять знав майже всього «Кобзаря», співав Шевченківські пісні.

    Крім цього, за спогадами його дочки Парасковії Костриці, чоловік був майстром на всі руки, дуже любив і дружив з природою. Ось і задумав озеленити територію, яка прилягала до новозбудованої, надсучасної тоді, парової мельниці, яку бариня закупила аж в Голландії. Сюди привозили молоти зерно з усіх навколишніх сіл, адже ціна тут була доступною, замовлення виконувалися надзвичайно швидко. Цікаво й те, що, приміром, із села Татарівка (сучасна Софіївка) до мельниці зерно возили на верблюді. На цю диковинну в наших краях тварину сільчани ходили дивитися, мов у цирк, особливо діти.    

   Отож, «загорівшись» бажанням посадити гайок, Петро Хомич ще з осені  заготовив у ліску Дубина насіння каштанів  та дубів.

  -- А щойно пришла весна, він зібрав нас, молодь, на толоку садити майбутні деревця, -- згадує Марія Власівна Декрет (Рухайло). -- Працювали всі надзвичайно старанно і з великим ентузіазмом. Обрану для гаю галявину обсадили за планом, складеним управителем: дубки на відстані 15 метрів один від одного, каштани -- щільніше.  Пройшло зовсім небагато часу і на місці посадки з’явилися тендітні паростки. Їх Петро Хомич обгородив плетеною лісою і дбайливо доглядав, аж поки вони  стали міцними деревами.

  Йшов час. Росли молоді дерева, невпізнавано змінилась галявина.  А поруч з нею невпинно вперед поспішало і життя Рівчак-Степанівки. Не стало барині, помер і Петро Хомич. У 30-ті роки перенесли ближче до центрального шляху і мельницю (нині там дворище колишнього ветлікаря  В.І. Приходька). А в люту  зиму воєнного 1944 року дерев’яну будівлю мельниці розібрали на дрова для опалення двох шкіл, приміщення сільської ради, ФАПу. На її місці побудувалося молоде подружжя Григорій та Олександра Климентович, а після них -- Микола та Галина Лагус. Хати, що стояли поруч з річечкою Рівчак та висадженим гаєм в 1927 році перевезли на нове поселення Григорівку, що будувалася за ліскою Дубина.

   По-різному склалася і доля насаджень. Частину дерев незаконно вирубали, частина загинула від природніх чинників. До 1944 року на галявині залишилися лише три красені -- два дуби та один каштан. Згодом каштан загинув від блискавки, а по весні 1947 року не розпустив свою крону один із дубів. Так і залишився на галявині лиш один найміцніший велетень, який нині на порозі свого 100-річчя. Він багато пам’ятає і знає, багато бачив на своєму віку і так хочеться вірити, що ще довго буде справжнім старожилом і охоронцем лісу.  Це залежить і від нас, від нашого бережного і шанобливого ставлення до віковічного дерева. Тож рости, дубе, усім на радість, зустрічай гостей  і даруй їм неоціненне свято єднання з  природою, якою по праву маємо пишатися.

М. ТКАЧЕНКО.

с. Рівчак-Степанівка.