Все починається в  житті з малого… І моя, наша з вами любов до Вітчизни, без ніяких умов, -- із першоджерела мови.
 Глибоко особисте: мене не раз запитували звідки  родом, чи не з потойбіч Дніпра, де українська в спілкуванні більш була українською, ніж на нашому Поліссі, хоч його мовна стихія разом із середньонаддніпрянськими  говорами була праматір’ю української літературної мови. Потужні духовні підвалини їй дано ще геніальним письменником Іваном Котляревським, який увібрав дух попередніх епох -- від Нестора Літописця, ряду інших творців української середньовічної писемної культури. Вона потужним струмком, а згодом і рікою пробивала  собі дорогу через загати  католицької латини, старослов’янської, якою офіційно користувалася церква. І саме з Івана Котляревського, його «Енеїди» українці повернулись до мови -- живої, розмовної.
Не знаю, скільки наразі шкільних годин привертають учнів до витоків нашої культури, Кирила і Мефодія, які були першими в розбудові місточка слов’янської писемності, нашого неперебутнього філософа Григорія Сковороди, Івана Котляревського, який перервав мертвечину  в книжних традиціях і наблизив краснослів’я до простого люду, а затим і  класика, батька нашої нинішньої мови Тараса Шевченка, після вулканічного виверження  таланту якого українська мова стала вищою, ніж Говерла, для духовності нашого народу.
З огляду на календарну дату в нашому календарі -- День української писемності та мови, який відзначатимемо в понеділок, відразу по вихідних, вважаю доречним згадане  вище, додавши хіба, що українська мова одна з найпоширеніших у світі, посідаючи 26 місце серед 6 тисяч мов планети із 41 мільйоном її носіїв в Європі -- восьме після іспанської, англійської, португальської, російської, німецької, французької, польської.
Про мову сьогодні говорять багато, особливо політики, можновладці, хоч  насправді її доля не в їх руках, як зачасту буває й не на їхніх вустах. Вона в серцях, мудрості нашого народу, який не в палацах, а в скромних квартирах,  хатах і колибах сільських, міських, в яких людям, як вони висловлюються, «до лампочки» усі плачі по мові від письменників  і політиків, «московські»  діаспорні напливи, книжковий і газетний ринки, інше, від чого  так багато  галасу, не помічаючи іншого. Як, зокрема, мова від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуй Левицького і незлічимо величезної плеяди наступних поколінь велетів українського письменства, піднесена  на найвищий і визнаний рівень національної культури, свідомо засмічується регіональним маловартісним діалектом, на який впродовж літ і літ мали вплив мови не лише слов’янської спорідненості…  А відважимось порівняти шкільні програми рідної словесності наших поколінь з нинішніми для внуків, згадати про наші книжкові магазини в минулому й що маємо наразі, світ періодичної преси й мову електронних ЗМІ, неприйнятну не тільки для вуха пересічного українця, а й для його серця, багато іншого, що штучно нагнітається в українській родині, розділяючи її надвоє, за великим рахунком,  зовсім дріб’язково, примітивно й наперекір надзвичайно заможній мовній спадщині нашої «солов’їної», «калинової» від Івана Котляревського до Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Євгена Гуцала, випробуваної багатовічним досвідом, української літературної мови. Вона одна, наша українчська, мова батьків і народу, яка й вивищує нашу незалежну, суверенну державу… А всі балачки, які  навколо цього, -- блуд, недолуге втручання в розвиток мовних процесів. А те, що я думаю і говорю літературною мовою свого народу -- до честі моїм учителям із звичайної сільської школи в минулому столітті. В ній замерзали чорнильниці взимку, пахло торфом і яблучним повидлом, на що ніхто не зважав, бо цілодень було свято української мови -- без суржиків у спілкуванні, у постійному пошуку нових і красивих слів, не виключаючи діалектів.  А ми ще хотіли знати добре не одну, дві, навіть кілька мов, крім рідної. І до цього також нас спонукали вчителі, сподіваючись бачити у своїх вихованцях у майбутньому видатних українців.
О.НЕСТЕРЕНКО.