Нерідко пам’яттю повертаюсь у минуле, згадуючи, як раділи, неначе Великодню, першому гучномовцю біля клубу, а затим і дротам до кожної хати, лампочкам, які замінили каганці й сліпчики… Згадується нерідко громадою заготовляли опори, кооперували кошти на дроти, як ще не так давно вели газомережі… Не звертали уваги, що держава перекладала ці роботи на наші плечі, а в Космосі вже літали наші кораблі. Це наша країна першою відправила в зоряні світи своїх посланців, а подивитись маленький екран телевізора збиралися вулицею в одному домі. 

 Так довго і повільно до нас ішла манівцями цивілізація, що незчулися, як вона взяла всіх нас в обійми. І ми непомітно пожертвували усім, що було, аж до соціалізму. Поміняли в користуванні одвічно своє -- -- від одягу, сигарет, напоїв до транспорту, побутової техніки, навіть закладів громадського харчування. Хто сподівався на часи, коли масово почали захоплюватися джинсами, змінювалили дорогу від вареничних і звичних їдалень до Мак-Дональдсів, відкривали кока-колу, надто, що за короткі останні п’ять років, вважай, кожний школяр ходитиме із мобільним телефоном, чималим гуртом шанувальники швидкої їзди пересядуть із «Москвичів» і «Жигулів» на Форди, Мерседеси, Тойоти і чи не в кожній родині буде комп’ютер, юні й дорослі вільно плаватимуть в мережі Інтернету, розсунувши будь-які кордони для найнедоступнішої інформації.

 Але дуже змінилися й ми. Тільки чи найкраще вплинула на нас цивілізація? Сумую не шароварами й вишиванками чи за почуттями, які підносили до небес від радості, що перший у космосі був мій співвітчизник, а не американець. Примітивно, але мені до болю чомусь шкода, що в наших найсучасніших світлицях рідко де побачиш фотокартки в рамках на стіні, в яких була вся історія роду. Ми дивились на них, як на ікони, й вони, мені здається, інтуїтивно, ненав’язливо навчали нас жити по правді, по совісті, вкладали в свідомість душевну потребу робити людям добро.

 Можливо, шикарні родинні альбоми, озвучувані домашні фільми про найсокровенніше, родинне легкодоступні нашим внукам, мають теж не менший вплив на їх виховання, але в мене чомусь ностальгія саме по тих фотосвітлинах з давно минулого часу. Мені надзвичайно болить, наче щось ми що втратили і втрачаємо. Як наші народні, краєзнавчі музеї -- обереги пам’яті, совісті покоління наших батьків і нашого покоління. А вже між наступними, здається, вузька стежина. Може, їм, внукам і правнукам, буде жити значно легше, красивіше, комфортніше в державі, яка їх поважатиме більше, ніж нас разом з нашими батьками і дідами.

Безперечно, вони будуть далеко іншими, ніж ми. Дай тільки Бог, щоб любили Вітчизну, як ми її, як любили її наші батьки і діди.

 О. НЕСТЕРЕНКО.