Скільки пам’ятаю, селянам завжди обіцяли багато, та, навіть, після партійних пленумів, приурочених сільськогосподарським проблемам, чи виключенню намічених глобальних завдань Продовольчою програмою кошти на розвиток виявлялися мінімальними. Аби тільки дихалося. Ось так і радянськими п’ятирічками й, навіть, гірше в новій для незалежної України добі, держава лише декларує про повернення боргів українському селу, погоджуючись і визнаючи повсякчас гасло: житиме село -- житиме держава, заможно житиме, буде вона багатою і процвітаючою.
На жаль, допоки ні добробут сільчан, а відтак і в державі нас не радує. Серйозно захирівши на крутому перевалі зміни власності, фактичному розгромі до руїн колективної, який охрестили реформами сільське господарство, нинішній агропром залишається найвразливішим і беззахисним в господарському комплексі України. Тримається здебільшого на талановитих керівниках з минулого і порядних інвесторах, живе надіями, одвічними селянськими, що все таки буде й на сільській вулиці свято.
Ось іще одне, щойно відбули, відзначивши, щоправда в противірусних масках, як ніколи скромно, без помпезних офіційних зібрань. А втім, по-родинному зворушливо. Були щирі слова вдячності й заслужені нагороди, може, й скромні з огляду на те, що й Чернігівщина, і наша Носівщина знову з рекордним внеском у хлібний достаток України, який у ринкових умовах називається перевиробництвом, успіхом, який далеко не ощасливлює трударів.
Хто знає, кому треба розумнішати -- селянам чи нашим керманичам, не пускаючи на стихію головне національне виробництво.
Навіть більше, ніж завжди, було в ці дні поздоровлень селянам. Із владцями стали поруч ті, хто претендує в майбутньому на булаву, а пізніше -- й творити закони, управляти -- на місцях. Набажано, наобіцяно немало. Скільки вже перечули хлібороби поколіннями, династіями таких обіцянок, зокрема, й у поверненні їм одвічних боргів -- жити комфортно, соціально захищеними, наближеними до побуту міських жителів, зрештою, по зробленому в поті чола без вихідних на полях, фермах…
І все ж постійними обіцянками про повернення боргів українське село може лише існувати, продовжуючи втрачати найголовніше -- свій родовід, віру, патріотизм. Настав час віддавати борги й, здається, в цьому є добрий початок в конкретних справах назустріч хліборобам, селу. Повірмо, що буде й гідне продовження цьому добрим і конкретним справам по відродженню агропрому, села загалом -- колиски добробуту держави і її духовності.
О. НЕСТЕРЕНКО.
«Носівські вісті» №47(9115)