Повсякчас буваючи на щорічних сходах громадян за місцем проживання, зробила для себе однозначний висновок: на користь і потрібні вони лише там, де люди живуть не лише надіями, очікуючи рятівного кола нізвідки, а й самі рухаються, хай не семимильними і навіть не кроками, далеко не завжди вперед, а й кружляючи околицями, проте все ж маючи свій курс, цілі, спільну для громади мету. Скажем відверто, на Носівщині сьогодні такі села -- в гнітючій меншості, більшість навіть цьогорічних зборів пройшли на тривожно рівній ноті байдужості, як з боку сільчан, так і їх керманичів. 

 І все ж, навіть на тлі такої досить безрадісної картини, збори в чотирьох селах міської ради найточніше відповідають означенню «проведені для галочки». Ще років з декілька тому, коли на часі стояло питання газифікації, сільчани тут активно відстоювали свої інтереси. Нині у трьох селах оселі гріє «блакитне» паливо, тому лише жителі Лукашівки, до якої газ ще не дійшов, цьогоріч йшли на схід вкотре з конкретним завданням собі й міському голові. Втім, і цього разу практично безрезультатно. Тільки аби прокласти підвідний газопровід від сусіднього Підгайного, розташованого за два кілометри, потрібно близько двохсот тисяч гривень. Що означає така сума для сільчан -- зайве говорити. Навіть для міської ради ці кошти поза можливостями -- у відповідь на прохання допомогти з вирішенням цього питання почули лукашівці від мера О.М. Балінця, який єдину надію вбачає у коштах державної субвенції, обіцяючи скромно підсобити при потребі в межах хіба що двадцяти тисяч гривень. 

 До подібних обіцянок жителі сільця, загубленого серед полів обабіч Носівки вже не тільки звикли, а й навчилися ставитися по-філософськи. І на цих зборах, які вже традиційно проходили просто неба перед давно недіючим магазином в центрі Лукашівки, у невеликому гурті сільчан не чути було жодних емоцій. Не так мало б бути в тому огромі проблем, які оточують їх зусибіч, проте і осуджувати людей за песимізм і байдужість -- справа невдячна, адже не рік і не два тут пробивали стіну відчуженості до своїх проблем і потреб насущних з боку влади. А в результаті прийшли до того, з чого починали: немає в селі нічого, крім напівпорожніх вулиць з дедалі більшою кількістю закинутих будинків без постійних хазяїв; добре, що нині мобільний зв’язок доступний кожному, бо стаціонарний телефон аж один на все село; так і не запрацював магазин, добре що продуктами і необхідними товарами регулярно забезпечує підприємець з Носівки. Його закинуте приміщення воїстину символічний атрибут щорічних зборів, красномовний пам’ятник забутості, який мав би бодай очі муляти міськрадівцям, відповідальним за цю громаду. Проте, за півгодинну зустріч раз на рік цю незручність легко не помічати, як і докір в очах сільчан переважною більшістю літнього віку, які, можливо, й раді були б задати гостям усі свої наболілі питання, але відвертий формалізм представників влади і ще по-зимовому холодна погода не сприяли відвертій розмові, з якою давно спізнилися. Лиш про одне попросили насамкінець зустрічі: аби хліб підвозили частіше, бо ж якщо у Підгайному, розташованому обабіч центрально асфальтівки, хлібовоз з Бобровиці має можливість запинятися щодня (про що, до речі, чи не найбільше говорили на своєму сході жителі й цього села), то завертати убік до Лукашівки поки що поза його маршрутом.

«Хлібна» тема і ряд питань за адресами різних державних установ були заголовними і в Підгайному, де атмосфера для зустрічі була більш теплою у буквальному розумінні цього слова, оскільки відбувалася у ФАПі, який опалюється. На порозі чергового «гарячого» сезону городніх робіт вкотре порушили сільчани і питання допомоги по обробітку присадибних ділянок орендарями з Бобровицького сільгосппідприємства «Земля і воля», яке досі обмежувалося лише виплатою орендної плати. 

Варто відмітити, що подібні побажання про більш плідну співпрацю з орендарями своїх земель у нинішньому році актуальні і гостро стояли на сходах багатьох сіл, для яких цьогорічна сурова і сніжна зима стала заважким іспитом, у подоланні якого не стали обіруч навіть ті, хто найближчий, хто господарює на землях громади. Проблема за відносно короткий час свого існування настільки наболіла, що нерозчищені шляхи й непрохідні замети не сходять з вуст сільчан навіть з початком весни. Зокрема, здебільшого про це говорили й жителі двох сілечок лісової околиці Носівки -- Жовтня та Дебревого. Крім того, цікавилися багатьма іншими суто формальними питаннями, як щодо процедури безплатної приватизації земельних ділянок, переймалися рядом особистих питань тощо. Натомість про турботи загальносільскі не було бажання говорити ні в сільчан, ні в представників влади. Атмосфера неопалюваних, обшарпаних клубів була в унісон очевидній пасивності сільчан, які значно швидше розходилися, ніж сходилися на свій схід та й то символічним числом, а не єдиною громадою, як мало б бути. Зрештою, що можуть вирішити, приміром, чотирнадцять дебревчан та ще й при тому, що прийшли на схід вони здебільшого за вирішенням власних питань і турбот?..

Мабуть, можна багато і довго розмірковувати на цю тему, жонглюючи означеннями байдужості. Є свій резон і в позиції сільчан, мовляв, не під силу громаді вирішити самотужки заважкий багаж проблем, непід’йомний і другорядний нині навіть на рівні загальнодержавному. Воно, звичайно, так. З одного боку. А з іншого: навіть при тому, що обставини і ті, хто у владного керма, штовхають нас у напрямку за течією пасивності й безвиході, йдемо ми таки своїми ногами. Їм, як завжди, лихо від того, що розучилися думати зверху і хоч зрідка заглядати у майбутнє, замість того, щоб жити днем сьогоднішнім за принципом інертності -- прожили, то й добре.

Т. СІРИК.