Так лише в нас, чи, на жаль, закономірно, усталене наше життя. Діти виростають і самі чи із спільної згоди батьків шукають собі легших шляхів. Залишають на все життя найдорожчих людей, живучи у великих чи малих містах, тримаючи десь на денці свого серця теплі і щемкі спогади дитинства, перебувають у так званому активному пошуку кращого, сучаснішого, комфортнішого життя. Нехай воно не було таким у достатках, як мають наші діти, нехай був один на куток велосипед і той батьковий, а де-то й телевізор кольоровий, як велосипед. Але і старші люди не без ностальгії згадуючи ті часи, та й кожен з нас напевно погодиться, що тоді були таки дружнішими, уміли радіти дрібницям, цінувати кожне досягнення своє і друзів, як своє, бо всі жили, зокрема, у селі великою і дружною родиною. Все про всіх знали, з когось кепкували, а хто всіх тримав у кулаці, когось поважали, а кимось захоплювалися.
Зробила такий ось спогад-образок невипадково. Потрапляючи у Софіївку до дорогих мені людей, не раз доводилося спілкуватися з місцевим фермером, якого друзі з любов’ю звуть "куркулем". Звісно, по-дружньому він не ображається, але одного разу повернувшись у Софіївку зі столиці у відпустку, здається, назад у свою сучасну простору квартиру не поспішає,створюючи добробут тут на своїй малій батьківщині. Разом з друзями обробляють землю. Небагато, з огляду на серйозних фермерів, у яких сотні гектарів землі. Микола Володимирович може собі дозволити займатися улюбленою справою просто для душі,
...
Читати далі »