Так лише в нас, чи, на жаль, закономірно, усталене наше життя. Діти виростають і самі чи із спільної згоди батьків шукають собі легших шляхів. Залишають на все життя найдорожчих людей, живучи у великих чи малих містах, тримаючи десь на денці свого серця теплі і щемкі спогади дитинства, перебувають у так званому активному пошуку кращого, сучаснішого, комфортнішого життя. Нехай воно не було таким у достатках, як мають наші діти, нехай був один на куток велосипед і той батьковий, а де-то й телевізор кольоровий, як велосипед. Але і старші люди не без ностальгії згадуючи ті часи, та й кожен з нас напевно погодиться, що тоді були таки дружнішими, уміли радіти дрібницям, цінувати кожне досягнення своє і друзів, як своє, бо всі жили, зокрема, у селі великою і дружною родиною. Все про всіх знали, з когось кепкували, а хто всіх тримав у кулаці, когось поважали, а кимось захоплювалися.
Зробила такий ось спогад-образок невипадково. Потрапляючи у Софіївку до дорогих мені людей, не раз доводилося спілкуватися з місцевим фермером, якого друзі з любов’ю звуть "куркулем". Звісно, по-дружньому він не ображається, але одного разу повернувшись у Софіївку зі столиці у відпустку, здається, назад у свою сучасну простору квартиру не поспішає,створюючи добробут тут на своїй малій батьківщині. Разом з друзями обробляють землю. Небагато, з огляду на серйозних фермерів, у яких сотні гектарів землі. Микола Володимирович може собі дозволити займатися улюбленою справою просто для душі, звісно, маючи якийсь і матеріальний зиск. Бо ж щоб мати урожай треба й вкласти у землю, у техніку. Цьогоріч з півсотні гектарів- під ячменями, решта-- під паром.
Не знаю, чи настільки гарно тут взимку, але влітку кожен закуточок у Софіївці-як райський куточок. Проте будь-що і красу природи треба не лише милуватися, а й вкладати кошти, облагороджувати, поєднуючи при цьому приємне із корисним.
Власне, із наведення порядку і почав відродження свого захоплення Микола Бузина. Об’єднавшись зі своїм однодумцем Олександром Близнюком чотири роки тому взяли дозвіл на розчистку старих водойм.
Думали передусім про дітлахів сільських і своїх власних. Ніде ж було навіть скупатися жаркого літнього дня, не кажучи вже про риболовлю.
Запросили спеціалізовану техніку з Ніжина розчистили, окультурили три ставочки загальною площею понад гектар, і запустили мальків, спеціально придбаних для цього у Чернігівському рибгосподарстві. Зараз, навіть враховуючи посушливу весну та не дуже сніжну зиму, тут комфортно почуваються товстолоб і білий амур, коропи.
Вклавши чималі навіть по тим часам гроші, зрозуміло, виникає логічне запитання: "скільки коштує задоволення посидіти на березі приватного ставка і впіймати хоча б на уху?"
-- Скажу відверто, починали ми цю роботу не для того, аби мати великий зиск, адже це село. Проте діти і незахищені верстви сільчан користуються безкоштовно. А інших багато не лишається, адже переважають друзі, куми, просто хороші люди, яким хочеться зробити приємне: відпочити на березі ставочка.
Справді гарно. Красиво, чисто, всюди відчувається рука господаря і його неспокій у прагненні внести у монотонне життя сельчан, бодай якусь віддушину. І йому це вдалося. З початку літніх канікул тут рясно дітворою, яка з’їжджається до бабусь та дідусів з усіх міст і вдихає життя у тихе степове сільце з жителями переважно пенсійного віку.
Про Миколу Бузину вже неодноразово писала газета, бо як людина небайдужа і відповідальна він не раз підставляв плече допомоги своїм односельцям. Зокрема, у газифікації. Чого там, кажуть, якби не Микола Володимирович... А втім, знаючи його не перший рік, вже давно переконалася у його скромності і толерантності, які аж ніяк не співзвучні з образом скоробагатька. Власне, мова нині не про гроші, а про захоплення людей, які, будучи молодими, у цьому житті не опустили руки перед труднощами, як більшість, не шукали втіхи у чарці, а шукали себе біля витоків своєї малої батьківщини, живучи для себе і для людей, як мовиться, на повен зріст і з відкритою душею.
Практично щодня людно на берегах ставочків, переважно дітлахи, односельці, а на вихідні -- і заїжджі навідуються порибалити. І хіба може зрівнятися такий ось відпочинок у рідному селі з морськими чи далекими курортами? Сумніваєтеся Софіївчани вас можуть переконати в зворотньому.
           Н. КАЛЮЖНА.

«Носівські вісті» №28(9096)