НЕ ТІЛЬКИ В КЛАСАХ, А Й В МАЙСТЕРНІ І НА ПОЛІ
Свого часу, вже більш, ніж півстоліття тому, відомий педагог радянської доби Антон Макаренко написав «Педагогічну поему», яка впродовж тривалого часу залишалася мудрим дороговказом на шляху виховання молодого покоління. І сьогодні, якщо відгорнути нашарування соціалістичної ідеології, в цьому творі можна почерпнути чимало основ і орієнтирів в роботі вчителя, наставника, адже змінюються часи й нестримний рух цивілізації, але незмінними залишаються цінності духовні, на яких формується особистість.
Зрештою, мабуть, невипадково саме цей твір прийшов мені на думку, щойно переступила поріг Мринського професійно-технічного училища №33, де ось вже впродовж 106 років готують спеціалістів для сільськогосподарської галузі. Своєю атмосферою такої собі міні-держави з усталеними традиціями і правилами, органічним поєднанням навчання і виробничої практики на власному підсобному господарстві, полях цей заклад справді багато в чому нагадує макарівську колонію імені Горького. Звичайно, не у вузькому розумінні її суті виховання юних злочинців і важких підлітків. Поєднує їх спільне прагнення колективу створити для своїх вихованців другий дім, в якому було б затишно і комфортно не тільки навчатися, а й жити повноцінним життям. Тим більше, що значна частина учнів училища з сімей проблемних категорій, сироти, напівсироти тощо. І нині із загальної кількості 195 учнів кожен другий знає не за чутками, що таке матеріальні нестатки і виховання вулицею. Тому в стінах училища не тільки опановують тонкощі виробничих спеціальностей, а й засвоюють перші уроки життя, вчаться самостійності й водночас нерідко відтають душами в невимушеній обстановці безтурботних студентських буднів.
Та й сам заклад за свою понад сторічну історію пройшов непростим шляхом від того стартового порогу 2 листопада 1903 року, коли завдячуючи ініціативі й фінансуванню місцевого пана П.С.Коробки у Мрині відкрилась школа сільського домоводства та садибного господарства. Звідтоді не раз мінялась вона в назвах, розбудовувалась і відбудовувалась після воєнного лихоліття, вистоявши в хитавиці найтяжчих випробувань XX століття. Проте жодного разу навчальний заклад не зрадив своєму призначенню -- готувати спеціалістів сільськогосподарського виробництва, потреба в яких завжди була актуальною. Слід сказати, незалежно від труднощів і непростих історичних бар’єрів на його шляху, поставлені завдання тут завжди виконувалися на достойному рівні, свідченням чого майже 45 тисяч спеціалістів-аграрників, які здобули професійні знання в стінах цього закладу.
Надзвичайно гостра потреба в таких фахівцях і сьогодні, коли праця біля землі здебільшого не в пошані сучасної юні. І Мринському профтехучилищу останніми роками все важче дається набір учнів. У погоні за більш престижними, перспективними і сучасними професіями, молоді все рідше завертають поглядом у бік єдиного на Носівщині професійно-технічного училища. Втім, попри все, його класи і майстерні продовжують повнитися учнівським гомоном, хоч фактично нині заклад працює на половину своєї потужності. На двох із трьох спеціальностей, яких тут навчають, - машиніст-тракторист сільськогосподарського виробництва, слюсар-ремонтник, водій та обліковець реєстрації бухгалтерських даних -- вступають після дев’яти класів загальноосвітньої школи. Випускники 11 класів здобувають професію електромонтера з обслуговування та ремонту електроустаткування, а також водія категорій «В» та «С». Щороку набирається й окрема платна група на здобуття водійських прав за цими двома категоріями.
Кожна із цих спеціальностей за винятком хіба що обліковців, на яких, до речі, навчаються здебільшого дівчата, нерозривно і надзвичайно тісно пов’язана з продуктивною виробничою практикою. Учні не тільки знайомляться з сільськогосподарською технікою у майстернях і гаражах, на автотракторному полігоні, а й успішно обробляють площу навчального господарства, розташованого за декілька кілометрів від Мрина, -- 150 гектарів орної землі, де вирощується жито, овес, гречка, уся необхідна городина для потреб їдальні. Решта об’єктів, включаючи навчальні комплекси, майстерні, гуртожиток і підсобне господарство -- свиноферму, розраховану на сто голів, розташовані на єдиній площі в 30 гектарів.

НЕ ВСЕ ВИМІРЮЄТЬСЯ МАТЕРІАЛЬНИМ, АЛЕ…
Все тут є, аби повноцінно навчатися і жити, хоч, звичайно, із багатьма проріхами в матеріально-технічній базі, адже вже давно фінансування училища зведено до мінімуму. Держава виділяє кошти лише на виплату зарплатні колективу, який сьогодні складається з 63 чоловік, стипендії учням -- стандартної в розмірі 200 гривень та підвищеної на 10--15 % для відмінників, а також на соціальну допомогу сиротам і оплату енергоносіїв. Решта потреб і витрат, зокрема й оплата всіх податкових зобов’язань на плечах училища. Відтак, посада директора, яку протягом трьох останніх років займає Василь Васильович Лисаченко, тут далеко не кабінетна і майже завжди добре пече по нервах. Як ось на порозі нинішнього осінньо-зимового періоду, коли училище всерйоз ризикує залишитися без тепла через проблеми з котельнею, де котли давно застарілі і марно споживають занадто багато газу. На їх заміну потрібно близько 900 тисяч гривень, а для училища ця сума майже захмарна, адже самостійно назбирати її -- поза реальними його можливостями. Тому цілком ймовірно і цієї зими навчальний процес буде перенесено в гуртожиток, який опалюватиметься за будь-яких умов. Таким чином вирішили цю проблему минулого сезону холодів, хоч і з суттєвими незручностями, проте не вибившись з навчального плану, зокрема й за рахунок того, що наявні дві майстерні опалюються електрообігрівачами.
У будь-якому разі, принаймні у такий спосіб це питання вдається вирішувати. А ось спортзал вже декілька років повністю недоступний для учнів через аварійність даху, який протікає. У результаті просторе приміщення з року в рік дедалі більше руйнується, тоді як всі спортивні заняття проводяться в значно меншому й затісному залі. Сьогодні, аби повністю відремонтувати основний спортзал потрібно близько півмільйона гривень. З проханням виділити хоча б частину їх для початку робіт куди тільки вже не зверталися, зокрема подавався відповідний запит і Прем’єр-Міністру України Юлії Тимошенко. Однак, поки що безрезультатно й відповідь одна -- немає коштів.
Залишається чекати, що колись вони таки з’являться в держави і на такі ось «дрібні» цілі, принаймні колектив училища не втрачає надію, хоч час тут їм не в поміч. Натомість самі по можливостях щороку роблять поточні ремонти, зокрема у цьому році училище спромоглося на ремонт даху над харчоблоком та ще 20 тисяч гривень надав Народний депутат І.І.Куровський, завдячуючи чому було суттєво оновлено фойє головного корпусу. Для ПТУ це відчутний крок вперед, адже фактично кожна будівля на його території потребує оновлення, є й такі, які вже не використовуються, наприклад навчальний корпус №1 -- єдина будівля, яка збереглася з часів створення закладу паном Коробкою.

ДРУГИЙ ДІМ І ЗАТИШНО В НІМ
З часу відкриття у 1977 році не знав капітального ремонту і гуртожиток. Втім, завдячуючи працівникам училища і учням, які регулярно оновлюють свої кімнати, підтримують порядок в приміщеннях загального користування нині ця п’ятиповерхова будівля найзатишніша в училищі. Щодня після основних занять, відвідування досить великої кількості діючих в училищі гуртків і різноманітних секцій, учні повертаються, за великим рахунком, не в гуртожиток, а свій дім. Попри його нині вже давно застарілу обстановку радянських часів з залізними ліжками і дерев’яними тумбочками біля них, з електроплитками на столах -- єдиних меблях на кухнях і благеньких смугастих доріжках того ж ностальгічного періоду тепер вже минулого століття.
-- Кожний четвер у нас -- санітарний день, протягом якого обов’язково робимо генеральне прибирання не тільки своїх кімнат, а й приміщень загального користування, -- розповідає голова ради гуртожитку, другокурсник Олексій Павленко. -- А загалом, щодо дисципліни, у нас досить суворо -- регулярно слідкуємо не тільки за чистотою в кімнатах, а й урегульовуємо різноманітні конфлікти, слідкуємо, щоб учні дотримувалися розпорядку дня, зокрема після відбою об 23.00 не вешталися територією училища.
 Говоримо з юнаком буквально на ходу і сам він не приховує, що навіть за характером -- не всидить на місці й хвилини, тому й обов’язки голови ради гуртожитку швидше в задоволення і аж ніяк не обтяжують. Адже, окрім суто побутових питань займається він і організацією різноманітних вечорів відпочинку, спортивних змагань, оскільки й сам з восьми років серйозно займається бігом, легкою атлетикою, грає у футбол.
Якщо ж хочеться провести вечір у спокійній обстановці, відпочити не під динамічну музику на дискотеці, а у відносній тиші є у гуртожитку й міні-кінозал з телевізором і DVD-плеєром. Із заступником директора з навчально-виховного процесу Надією Борисівною Ковбасою попутно заглядаємо і в цю кімнату з рівними рядами стільців, зазвичай закриту для учнів в першій половині дня. Зрештою і в кімнатах о цій порі немає нікого, хіба що захворіє хто чи за потрібною річчю забіжить, як ось першокурсниці Леся Горова з Мрина та Даша Сардинська з Броварського району у перерві між уроками вернулися до кімнати за теплішою одяганкою. Напрошуємося до них у гості, подивитися як устигли облаштуватися, розпитуємо чи все подобається у навчанні й гуртожитку.
Скажу відразу, ступивши на поверх дівчат ( юнаки і дівчати тут, звичайно, розділені й мешкають у різних крилах будівлі) мимоволі відмітила, що затишок чи то вивітрився звідси з вранішнім провітрюванням кімнат (хоч в більшості вікна тут не відкриваються через благенькі, протрухлі рами), чи, ймовірніше за все, так і не встиг чомусь тут оселитися. На кухні жодного сліду приготованого сніданку і навіть у невеличкій кімнаті, розрахованій на двох чоловік, не видно звичайних дрібничок, якими зазвичай полюбляють оточувати себе дівчата.
-- Готувати здебільшого лінуються, -- пояснює наш екскурсовод Н.Б.Ковбаса, -- є ж їдальня з триразовим харчуванням. Сироти в ній харчуються безкоштовно, а всі решта платять символічну суму в середньому 30-40 гривень в залежності від того, скільки разів на день користуються її послугами.
 Між тим, вже у коридорі території юнаків нас зустрічають апетитні аромати смаженої картоплі. І двоє друзів, майбутні електромонтери, Ігор Татарин та Сергій Мироненко значно гостинніше запрошують до своєї кімнати, вибачаючись за незначний безлад в ній.
-- Не встигли ще прибратися, у футбол вчора грали з учнями Мринської школи, -- пояснює Ігор, показуючи травмовану ногу. -- Розійшлися в нічиї, але наступного разу обов’язково виборемо перемогу…
Юнаки теж мешкають вдвох і хоч обоє надзвичайно різні -- один, Ігор, нижчий і чорнявий, надзвичайно жвавий, наполегливий, інший, Сергій, -- світлочубий, сором’язливий, товаришують з дитинства, адже обоє з села Літочки Броварського району. Зате як схожі долею, що з дитинства не балувала обох -- напівсиріт, які рано залишилися без матерів. Біда і нужда рано навчили їх самостійності й добре встигли вже завчити багато уроків життя. Тому й у кімнаті створили максимальний комфорт. Всі тумбочки акуратно заслані, на столику в кутку чистий посуд, є навіть поличка, на якій сіль, олія, найнеобхідніші приправи.
-- Діти, в яких дома негаразди, не часто їздять на вихідні, нерідко й на канікули залишаються жити в гуртожитку, -- говорить Надія Борисівна. -- Буває й таке, що поїдуть додому, а назад повернутися нізащо, тоді висилаємо за ними машину. Самі й дбаємо про доставку хворих у лікарню, виділяємо кошти на лікування. Хто ж іще про них подбає…
 Нечасто, проте трапляється в училищі й випадки створення сімей. Так, в минулому році двоє сиріт Вікторія Бондаренко та Іван Бутурлін одружилися ще під час навчання. Їм виділили окрему кімнату, де й мешкали молодята разом з новонародженим сином…
Й по закінченню навчання більшість учнів не забувають цей навчальний заклад, часто приїздять до нього на гостину, спілкуються з його працівниками, від яких нерідко бачили більше тепла і турботи, ніж від найрідніших людей. Це найцінніше, хоч і не знайти його в професійному свідоцтві про закінчення ПТУ. За свої уроки життя не ставить оцінок, проте запам’ятовуються назавжди, як і запалений колись в душі оберіг надії і віри в свої сили.
Т. ДАНІШ.
с. Мрин.

«Носівські вісті» №42(9110)