З кожною весною щораз, ніби відроджуєшся душею, молодшаєш і, навіть, дитинішаєш при народженні скромних першоцвітів, які намагаються прикрасити ще не зовсім зігріту від зими землю. Вона, однак, уся проснулася, завбачивши набубнявілі бруньки, з котрих ось-ось вигулькнуть на білий світ листочки чи квіти…

Душа святкує заодно з природою, надто, серцем обійнявшись і поручкавшись з Великоднем, його одвічними цінностями. Вони вкотре спонукають задуматись знов і знов про наші обов’язок і відповідальність перед природою. Її, свого часу, проповідник і гуманіст о. Олександр Мень порівняв із іконою. І точнішого визначення для характеристики народного ставлення до природи -- не знайти.

 Водночас, навіть, не роззираючись, переконуєшся вкотре, яка вона зовсім беззахисна і не така вже й вічна та всесильна. Надто, бачачи на кожному кроці руйнівні наслідки діяльності людей в найелементарнішому, не згадуючи про низку глобальних бід.

Чорним привидом не тільки над нашим краєм вже понад два десятки літ Чорнобильська трагедія. А ще висить Дамокловим мечем потепління клімату, забруднення атмосфери й пов’язане з цим виснаження озонового шару, винищення покриву землі й зменшення видового різноманіття флори і фауни тощо.

Як не прикро, все ж так і не засвоїли жодного із безлічі уроків, які б мали перейняти не лише від дідів і прадідів, а й власних, розплачуючись тепер щонаймасовіше здоров’ям. І це головний індикатор стану довкілля.

Гірше всього, що наша пам’ять слабшає щодень, забуваєм наше велике, спільне,  захищаючи й оберігаючи мізерний куточок індивідуального, особистого. І залишаємо після себе мертві пеньки, річки, залиті стічними бруднотами, осквернені після вечірніх розваг парки й не тільки, рукотворні смітники -- безліч довкола. Та й сама Носівка, села району в суцільних смітниках, а влітку -- в бур’янах. Поїдьте хоч раз до сусідів-білорусів. Чи побачите щось подібне? А ми в Європу пнемось навколішках чи плазом…

Що ж залишимо нашим нащадкам?! Сакраментальне питання вже не одне десятиліття над нами, як і низка невідворотних бід із тяжкими хворобами. Ось така наша спадщина для внуків, бо, власне, нічого їм і не лишаємо переважним числом, окрім екологічних бід, від яких півкроку до катастроф, епідемій…

Чи не час, аби упередити їх наближення, зупинитись, не тільки стати на коліна перед природою, як іконою, а й почати діяти енергійно, рішуче, оберігаючи довкілля, як власний дім? Хіба безумець заходиться його руйнувати. А де ж тоді жити?

О. НЕСТЕРЕНКО.