Пам’ять людська -- річ дуже цікава, хоч часом і не збагненна. Адже щось може тримати в собі впродовж усього життя людини, іншу інформацію -- навпаки, може стерти відразу ж, тільки-но її отримає. Журналісти -- не фахівці у сфері людської психофізіології, втім, і не настільки далекі від цієї науки, яка досліджує закономірності функціонування механізмів психічної діяльності людини, що реалізують окремі психічні функції та процеси -- відчуття, сприймання, увагу, мислення, мовлення, емоції, дії тощо. Скажете, мовляв, до чого все це? Живемо, то й живемо собі: спимо, їмо, працюємо, творимо матеріальні блага і їх же споживаємо. Щось хороше запозичуємо від своїх попередників, сподіваємось, що таке ж передамо й своїм наступникам. А що у кожного в голові – навіщо про те комусь знати. Головне, щоб наші дії та вчинки не йшли урозріз із загальноприйнятими етичними нормами та мораллю. Тобто, щоб не нашкодити, не приносити біль оточуючим. А між тим навіть біль людина може сприймати неоднозначно. Фізичний -- тілом, душевний – серцем, розумом. А ще -- пам’яттю. Тією, що часом додає сил надіями та сподіваннями і забирає їх, нарікаючи на безпам’ятство, ранить власною байдужістю та необов’язковістю...
 У кожного покоління свої ідеали, свої герої. Це незаперечно. Як незаперечно й те, що між поколінням обов’язково повинна бути незрима ниточка пам’яті, яка пов’язує їх між собою подіями, ріднить людьми. Це те євшан-зілля, котре не дає й ніколи не дасть нам стати безбатченками у батьківському краї, тимчасовиками на рідній землі. Якось на одному із засідань клубу жінок-ветеранів почула таке: „Патріотизму навчити не можна, він у людини в крові. Треба тільки допомогти розвинути це почуття”. Кому? Школі. Сім’ї. Старшому поколінню. Особистим прикладом. Совістю. Знову ж таки пам’яттю.
  Втім, важко про це говорити, дивлячись ось на ці знімки, котрі язик не повертається назвати „світлинами” -- як щось світле, тепле, обнадійливе. Засмічена та забур’янена територія, зруйновані плити біля Меморіалу слави. Напівзруйнований ударом блискавки й до цього часу так і не відбудований тридцятирічної давнини пам’ятник визволителям буквально у центрі міста. Такі ж забур’янені, з перехнябленими огорожами впродовж практично всього літа пам’ятники та меморіали -- у селах. Не хочу називати де, бо під цим знімком можна підписатися не одному населеному пункту, причому далеко не з найбідніших та економічно неспроможних.
Це -- щодо пам’яті про подвиг нашого старшого покоління. Втім, є що поставити у провину й середньому, до якого також відношу й себе. Це мої вісімнадцятирічні ровесники свої практичні уроки мужності проходили у палючих афганських пустелях, виконуючи там, на чужій землі свій військовий інтернаціональний обов’язок. Багато хто й не повернувся. Це в їхню честь під егідою комсомолу свого часу називали поля, вважаючи за честь працювати на них. Є вони й тепер – ці іменні поля. Ось тільки за дикою поросллю та бур’янами так відразу й не помітиш пам’ятні знаки обабіч них. Де люди совісніші -- бодай по весні учні місцевої школи там лад наведуть. І так – до наступної весни чи чергової річниці вшанування пам’яті воїнів-інтернаціоналістів чи дня виводу радянських військ з чужої території.
 Голодомор 32-33 років назавжди залишиться в історії українського народу однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Весь світ визнав, що це був жахливий задум, здійснений з холодним розрахунком можновладцями тієї епохи, на чиїй совісті тисяч й тисячі загиблих голодною смертю. На нашій совісті сьогодні – достойно вшанувати пам’ять безневинно убієнних голодом. Втім, мало встановити близько ста двадцяти пам’ятних знаків – а саме стільки їх було торік встановлено лише на Чернігівщині, й, зокрема, на Носівщині. Пам’ять – не лише в холодному граніті зведеного на узвишші чорного хреста. І не тільки в сумних урочистостях з нагоди календарної дати – зі свічками та молебнем за упокій стражденних душ. Вона – у з любов’ю висаджених біля його підніжжя чорнобривцях та айстрах, в акуратно підстриженій траві довкола. У скромному букетику польових квітів, покладених дитиною, котра дорогою на цвинтар, де могилки її дідусів та бабусь, разом з батьками завернула й сюди. Без нагадувань влади, котра часом і сама згадує про подібні дати, лише зазирнувши у свій діловий щоденник. Пам’ять - у серцях та душах людей з не приспаним почуттям патріотизму, таких, як все ті ж Берегині, котрі без допомоги влади, на єдиному ентузіазмі поставили пам’ятник на могилі воїна – визволителя нашого міста від фашистських загарбників. Як жіночки-пенсіонерки, котрі від власної совісті доглядають пам’ятник Герою Радянського Союзу Ройченку. Як... Втім, й подібних адрес, на щастя, також можна ще називати й називати. Отже, не такими вже й безбатченками ми є. Не такою вже й приреченою є наша пам’ять. Принаймні, бодай це ще обнадіює.
К. МИХАЙЛЕНКО.
ПІСЛЯМОВОЮ. Надзвичайно приємно, що влада багато уваги приділяє саме благоустрою та впорядкованості наших населених пунктів. Багато зроблено, та ще більше – у найближчих та перспективних планах. В тому числі й по наведенню порядку на вулицях міста, у придорожніх лісосмугах, окультуренню в’їзних знаків, в черговий раз – на територіях кладовищ, парків, скверів та інших громадських місцях. Хочеться вірити, що влада на місцях таки візьме собі за правило тримати й надалі це важливе питання під особливим контролем. Принаймні, починати з чогось треба.

«Носівські вісті» №40(9108)