Затяжною була минула зима. Давно не випадало стільки снігу. На диво, він і розтанув досить швидко. Значного підвищення води на нашому осушеному Поліссі не спостерігалося. Вона швидко напоїла спраглу землю. І все ж її більше, ніж у минулі роки.

 Вже вечорами чутно, як за городами, в болоті крячуть качки, шукаючи собі пару, щоб звити гніздечко, відкласти яєчка та вивести нащадків. Курличучи, високо в небі кружляють журавлі, визираючи місце, де можна перепочити та поїсти. Раніше вони приземлялись на полях із зеленою озиминою…

 Це природний інстинкт -- повертатись туди, де народився, де твоя батьківщина, подолавши складний і небезпечний шлях мандрів з чужих країв. В цьому птахи нагадують людей. Повертаються і гадки не мають про ту небезпеку, яка їх чекає на своїй батьківщині. Вона йде, здавалося б, від розумної істоти. Люди літнього віку добре пам’ятають часи, коли не були осушені болота. Птаства, риби водилося безліч. Не палали болота, в яких тільки-но звили гнізда та відклали яйця птахи. Не піднімались до небес хмари диму з полів, знищуючи все живе на землі. Не перекривали русла річок і річечок волоками, в яких залишається мальок. Не знищували рибу електровудками, після застосування яких здатність до розмноження у риби зникає.  У лісі часто лунають постріли по диких тваринах, нерідко з автоматичної зброї. Пожежі на болотах були трагедією, горем для людей Полісся. Адже всі усвідомлювали, що це страшне лихо. Вони розумом і серцем вболівали за природу, берегли її.

 Що сталося в душах і серцях нинішнього покоління людей, які до природи ставляться, як яничари, вбиваючи її -- фундамент всього живого на землі. Байдужість і цинізм поселилися в наших душах.

 ЧАСТО проїжджаючи шляхами Носівщини автомобілем або залізницею, неозброєним оком бачиш, як ми впевнено тонемо у смітті. Викидаємо пакети в лісосмуги, пристанційні території, до сусідів. Це відчув і  особисто, коли отримав у спадщину клаптик землі, почав частіше вибиратися із столиці до рідного села. Не утилізують сміття вдома -- везуть за свій город, до сусіда. Обкрадають -- дивлячись після цього в очі, співчуваючи. Цинізм багатоликий.

 Завітаймо на узлісся урочища Мостового. Там було колись помешкання батьків моєї матері. Чудовий краєвид відкривався звідси на Сулак. Ходили в ліс дорослі й малі -- збирали гриби, ягоди, квіти. В річечці ловили рибу. Не було варварського ставлення до природи. Хіба що худоба, яку пастухи виганяли пастися на соковиту траву, залишали після себе слід. Але ж він йшов на користь природі. Зараз там глибокі ями, заповнені битим шифером, склом, металом, іншим непотребом. Затишний куточок на галявині перетворили на смітник не чужинці, а свої. Зробили як не самі, то близькі , знайомі.

 БАГАТО докладено спільних зусиль земляків -- вихідців з Носівщини, місцевого та районного керівництва для спорудження на місці історичних розкопок біля с. Козари каплички, будиночка-веранди над р. Остер. Чудове місце, прекрасний пейзаж. Відпочивай, милуйся, радій природі. Минуло небагато часу. Вкрадено альтанку, вдруге туалет, позривані дошки з веранди, пошкоджено дах, зірвано грати з каплички, побиті вікна. Чому ми такі?

 ПИТАННЯ ставлення до оточуючого середовища я особисто бачу на прищепленні любові до природи від батьків, дитячого садочка, школи, законодавства. І, мабуть, це завдання в майбутньому належить виконати тільки жінці, вихованій жінці. Жінка первинна. Вона народжує, годує, виховує, турбується. Вона і тільки вона може прищепити своїй дитині кращі риси нашого буття. Своїми дітьми вона опікується до останнього подиху. Це закладено природою. Зараз великі надії у вихованні підростаючого покоління в ставленні до навколишнього середовища покладаються на інститут громадських організацій. Але він тільки спинається на ноги, дуже слабкий. Розвивати його, втілювати в життя -- небайдужим до свого краю молодим людям, не відкладаючи надбаного старшими поколіннями.

 У країнах заходу основну роботу по догляду за територіями, навколишнім середовищем здійснюють громадські організації. Хто побував за кордоном, бачив, у якому стані там знаходяться пам’ятники старовини, парки, сквери, кладовища, пам’ятники воїнам, що загинули у війнах. Скрізь доглянуто, охайно. Мертвих не ділять на своїх та чужих. Могили їх упорядковані. Це говорить про високий рівень культури, виховання, мораль, відповідальність, обов’язок.

 Наближається 65-річчя визволення нашого краю від загарбників у Великій Вітчизняній війні. Були в світі, тривають і нині багато збройних конфліктів, де гинули наші молоді хлопці, які ще не встигли пізнати життя. За кого, за що гинули, не знали. За обтічним формулюванням «інтернаціональна допомога» приховувалась на десятиріччя і сторіччя суть. Лише війна в Афганістані, яку не можна було утаємничити, обнародувана. В усіх районах Чернігівщини, в самому Чернігові встановлені пам’ятники воїнам-інтернаціоналістам, тоді як у Носівці немає. Із призваних майже сотні загинуло четверо. Це -- Микола Давиденко, Анатолій Кулініч, Віктор Міщенко, Віталій Пузін, сім’ю якого прийняла громада Носівщини і з любов’ю й підтримкою побратимство воїнів-афганців. Пам’ятати про їх подвиг мусимо ми, нинішнє і наступні покоління. Але, яка наша пам’ять, вдячність, якщо минуло два десятиліття, а бодай скромного пам’ятника ми так і не спорудили. Байдужа держава, місцеві органи влади, громадськість. Хоч би комсомольські активісти з покоління цих юнаків, які героїзували свого часу подвиг своїх ровесників, ставили скромні знаки пам’яті й називали колгоспні поля іменами воїнів-інтернаціоналістів, згадали про свій незавершений обов’язок. На жаль, вони вже інші і тепер, очевидно, тоді були випадковими в молодіжному авангарді…

 Чесне слово, я дуже радий, що все ж таки знайшлися небайдужі земляки, які ініціювали повернення боргу цілому поколінню, обпаленому війною в Афганістані, бойовими діями в інших державах. Триває збір коштів на пам’ятник. Передають їх ветерани й школярі, службовці із своїх скромних зарплат, пенсій, заощаджень на учнівських сніданках. Дивно, але в тих списках доброчинців, які публікуються в районній газеті, ми не бачимо уже багатих на Носівщині людей. Носівські земляки в столиці вже розпочали збір коштів на добру справу. Перші вже переказали на благодійний рахунок у філії Носівського Ощадбанку. Цю роботу продовжуємо й далі.

 На порозі у всіх нас всенародне свято -- 65річчя Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Повсюдно в державі розгорнута всенародна акція по впорядкуванню поховань воїнів-визволителів, пам’ятників, обелісків, меморіалів слави. Закладаються сквери, алеї на честь визволителів, громади міст і сіл вшановують імена загиблих земляків, військових з’єднань, називаючи їх іменами вулиці. Сподіваюсь, що й у нашому районі, славній земляцькій родині байдужих до цієї справи не буде. Роботи багато і часу зовсім в обріз. Адже всі пам’ятники будувались десь півстоліття тому, перебувають у стані, коли вже ось-ось зникнуть викарбувані імена загиблих земляків. На часі --  реставрувати надмогильні плити. Це наш обов’язок. Не забуваймо цю героїчну славу Носівщини, що тут народжувалось і діяло партизанське з’єднання «За Батьківщину», організатором і першим командиром загону месників якого був М. І. Стратилат.  Гірко й боляче, що свого часу невдячно й бездумно головну вулицю Носівки, яка носила ім’я патріота-земляка, було перейменовано на Центральну.

  Ініціаторів перейменування, владців, що сприяли цьому, впевнений, забудуть досить швидко, а Михайла Стратилата пам’ятатимуть. Вірю, настане час і головній вулиці Носівки буде повернуто славетне ім’я земляка.

 Вічна пам’ять полеглим у боях з фашистськими загарбниками. Честь, слава і наша глибока вдячність живим фронтовикам, колишнім партизанам-підпільниками.

 Віктор ЧЕРНЕНКО, 

голова Носівського відділення товариства «Чернігівське земляцтво у Києві.

 2.04.2010 р.