Попри всі метаморфози, що відбуваються навколо нас в результаті  еволюційних процесів, перетворень у природі й суспільстві, все ж у подумках пробую дискутувати з древнім філософом: міняємося швидше ми, а світ як був, так і є. Такий, яким ми його творимо чи руйнуємо.
   Тече річечка, щоправда змаліла між берегами, зміліла глибиною русла, та все ж біжить, як тисячу літ тому прагнучи пригорнутися хвильками до мами-Десни і батька-Дніпра… Надзвичайно милий і цей заквітчаний липень, пахне хлібом і медом, першими яблуками, кропом і молодими огірками. Так було завжди – давно і в нашому дитинстві, і в дитинстві наших батьків, дідів і прадідів.
   Чимось схожі були з ними, щось нас об’єднувало, не дозволяло бути байдужими, черствими в почуттях і обов’язках – вдома і на вулиці, в школі, а згодом у вузі, в житті загалом… Поодинці, розрізненими ми не були, бо змалечку поруч сім’я, школа, дитячі та юнацькі організації оперевеслювали спільними інтересами і розвагами, корисною для дому, села, країни працею і об’єднували спільним відпочинком, ідеями й ідеалами, метою зрештою.
    Нинішні українці зовсім не схожі на покоління романтиків, фізиків і ліриків, як характеризували колись нас. Ви запитайте сьогодні своїх дітей, чи знають вони наші споконвік народні ігри -- гилку, городки або свинку, ба, навіть футбол збирає сьогодні одиниці. А в наш час на кожній вулиці було футбольне поле. У дорослих були досвітки, масовий інтерес до художньої самодіяльності. Зрештою спільними були радості родини, вулиці, села й міста. Саме звідси, з малого починалася велика любов до рідного краю, Вітчизни. Ця любов нині повертає багатьох і багатьох зі столиці, інших великих міст до батьківських порогів, до дорогого, рідного. Повірте, я себе не уявляю без цього свята повертань і не збагну ніколи ні нових українців, ні тих, кого важкі часи, які переживала і переживає Україна, змусили шукати щастя там, де краще. Не можу -заглянути в душі ні звичайних заробітчан з невтомними і умілими руками, ні тих, хто нині продається розумом, тілом і душею, як і збагнути нашу Вітчизну, її чолових, які пишаються відкритими кордонами…
    Ми таки багато і багато втратили в тому, що нас об’єднує, набувшись натомість стільки, що робить нас індивідуалістами, роз’єднавши усіх по хатах, палацах, квартирах-нортирах.
   Шановні батько, мати, дідусі  і бабусі, скажіть, як давно ви із дітьми, внуками розглядали сімейні альбоми, ділились спогадами про свої нагороди, розповідали про те, як жили ваші батьки, прабабусі, прадідусі? Або разом відвідували кладовище… Зрештою, це зовсім інша тема, на якій є потреба зупинитись окремо з огляду на актуальність проблем, які порушуються громадськістю, небайдужими людьми, яким дорога родинна пам’ять, історія рідного краю, зрештою розуміння й переконання того, що кладовище – це елемент міста чи села, особлива цінна частина архітектури населеного пункту. Це музей зрештою, де могили, надгробні пам’ятники говорять мовчки наскільки багато про минуле й не менш характеризуючи сучасників, що прокоментувати навіть непосильно в обмежених рамках цієї короткої колонки. Зрештою, ви не задумувались, що нас теж об’єднують і кладовища, які багато вчать, виховують іменами видатних земляків, хвилюючими написами на надгробках, недоглянутими могилами, патріотичними акціями громадян, які проявляють ініціативу, активність, аби увічнити пам’ять рідних, своїх земляків. Та про це вже іншим разом. Можливо, й у вас є думки з приводу усього, що об’єднує нас і зокрема нашого ставлення до могил і кладовищ, вдячних і забудькуватих нащадків, які цінують пам’ять, бережуть історію чи навпаки, так і не набувши життєвої мудрості, забувають прадавній, родинний, громадянський обов’язок, нехтують мораллю, совістю, людяністю.
   Напишіть, зателефонуйте, якщо ви думаєте в унісон, або вас є цікаві особисті пропозиції чи зауваження від родини, громади.
          О.НЕСТЕРЕНКО.    

«Носівські вісті» №28(9096)