Тиждень
Ось і відпливла, відбула в пам’ять іще одна весна. Як і багато інших, попередніх, так і чимось не схожа, бо міняється природа, міняється світ. Як і завжди, нелегкою була вона для хліборобів, бо й наразі спрагла земля зачекалася на справжні дощі в нашому краї. Десь їх надмір, аж до катастроф, а нас обходять і скупі навіть хмари.
--Може, й грішні, - зітхають мої сусідочки-жіночки, приглядаючись натомлено до зріджених сходів на своїх городах.
--Чим же ми грішні? – не може ніяк погодитись одна із співрозмовниць. – Нікому й ніколи лихого навіть у подумках не побажала, останнім ділилась і свою роботу залишала, допомагаючи людям.
--А гріх – не дощ, який землю й зело обминає, а асфальти поливає. Грішать одиниці, а розплачуються усі. Он у Верховній Раді пристрасті всю весну вирували й не видно їм кінця. Можливо, якби спокійніше було там, і природа щедрішою і прихильнішою була до всіх, - несподівано резюмує буденну тему про дощ і гріх не менш наболілим старша літами жінка.
Ми усі такі різні – характерами, вчинками... і багато чим, а в думках, буває, й дуже схожі, бо дивимось переважно одні телевізійні програми, читаємо ті ж газети, сваримось на ціни в крамницях й на ринку й не найкращі слова адресуємо всім політикам підряд.
--Світ таки не на краще міняється, -- знову починає одна балачку.
--Чим більше багатства, тим менше добра, -- несподівано знову повертає на своє коло тему старша.
Цей безглуздий випадок, який недавно шокував багатьох носівчан, не полишає добрих сердець і моїх сусідок. Якісь недолюдки поруйнували огорожу на кладовищі. Звідки в них ця тупа жорстокість, бездушність, вчинки, не характерні людським. Толочені не раз квіти, зламані деревця, навіть на подвір’ї рідної школи, биті просто так вітрини... А завтра знічев’я наб’ють першого перехожого.
Звідки це в наших дітях? Щось ми таки втратили і продовжуємо втрачати у вихованні підростаючого покоління. Всіляке було і півстоліття тому. В сім’ї, кажуть, не без виродка. Поліції, міліції, судам завжди була робота. Тільки не стільки, як наразі, бо змалечку колись поглядали на ікону на покуті і знали, що Він іноді й свариться. І, перейшовши не одним поколінням через безбожжя, пожинаємо наразі гіркі плоди. Чийсь гріх – наш біль.
Здавалось, великий прогрес цивілізації, демократії – зірвана „залізна” завіса. Натомість брудний потік сумнівних теле-шоу, далеких від справжнього мистецтва кінофільмів заполонив голубий екран. Так мало на ньому доброго, повчального, людяного і людського, що було і в цьому виді мистецтва, культурі, літературі. А які твори пропонуються школярам у навчальних програмах?! А ми дивуємось, чому почужіли наші діти, віддалились від наших цінностей внуки. Може, й ми стали іншими, не такими, як були? Побагатшали чи побіднішали в прямому розумінні -- згоджуюсь-не згоджуюсь із жінками. А ось побайдужішали, таки напевне.
Може, й через це наші спраглі ниви обходять дощі...
О. НЕСТЕРЕНКО.
|
