З приходом травня, здається, не лише люди, а й сама природа схиляється в поклоні перед визволителями живими і полеглими. І по-особливому ставимося до людей, чиї груди сяють орденами і медалями, кожна з яких — окрема історія героїчного подвигу солдатів і солдаток.

Лише вісім мільйонів полеглих українців вшановуємо цьогорічного ювілейного травня відомих і невідомих героїв і тих, хто не встиг ними стати.

Чимало було білих плям у тій війні. Це підтверджують спогади нинішніх ветеранів, кому випало долею діждати 65-річного ювілею довгожданої і такої дорогої Перемоги. Це вже тепер розуміємо, що люди, яким довелося жити і воювати в тих умовах, мало не щодня робили подвиг.

Носівська земля стала для сотень воїнів-визволителів вічним прихистком. Серед них і старший лейтенант Олександр Ройченко, який у боях при форсуванні Дніпра був тяжко поранений і доставлений у Носівський госпіталь. Тут за кілька днів від тяжких ран та великої втрати крові він помер. 

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань при звільненні Чернігівщини, форсуванні Дніпра та проявлені мужність та героїзм командиру мінометної роти Олександру Ройченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Посмертно.

Тіло героя знайшло свій вічний спочинок у Братській могилі на кладовищі по вулиці Гагаріна, де поховано ще п’ятдесят воїнів з далеких і близьких міст і сіл. У ті буремні часи ранених звозили з усіх усюд в госпіталі на вже звільнену територію. Цим пояснюється список чужих прізвищ на мармуровій плиті могили.

Носівка була зручною у цьому сенсі, особливо коли йшли бої за Київ і околиці залізницею доставляли поранених. І, як стверджують очевидці їх було дуже багато. Велися жорстокі бої, втрати ішли на сотні тисяч, рятувати всіх просто не було сил і можливостей. 

Скупі факти з життя Героя дізналася від голови ветеранської організації району О. О. Ляшенко та активіста ветеранського руху пам”яті про війну О.С.Фесенка.

Олександр Олександрович Ройченко народився в селі Хатинь на Сумщині 9 жовтня 1911 року Навчався в тодішньому фабрично-заводському училищі в Сумах, працював токарем на заводі імені Фрунзе, а з 1933 року ніс службу в робітничо-Селянській Червоній Армії. Паралельно закінчив навчання у військовому училищі, служив командиром прикордонної застави. З перших днів війни був у діючій армії командиром другої мінометної роти 280-ї Конотопської стрілкової дивізії. Воював на Брянському, Центральному фронтах, звільняв Конотоп, Бахмач, Ніжин, Остер, брав участь у форсуванні Дніпра. В особливо жорстокому бою біля села Верхолісся, Чорнобильського району,5 жовтня 1943 року Олександр Олександрович був тяжко поранений.

Носівчани, зокрема, діти, чиї батьки і діди були на фронтах, бігали до шпиталю з пакуночками нехитрих харчів, зібраних вдома. Матері посилали зі словами:”А може, й нашому солдату хто шматок хліба подасть, коли він буде безсилий”...

Втрати були страшні, їхні масштаби просто вражають. І чим більше дізнаєшся, тим більше хочеться схилити голову в знак пошани і подяки цим убієнним і померлим від ран за їхню жертву — найбільшу і найдорожчу, яку має кожна людина — життя.

Адже нині згадуючи всіх загалом, губляться особистості, людські долі, сотень, тисяч, мільйонів, адже в кожного вона була своя, як життя і своя війна...

Майже сім десятиліть стоїть ця могила на кладовищі. А що ми, носівчани про неї знаємо, що знаємо про долі тих, хто в ній лежить? До нашого сорому зовсім мало. Незважаючи на те, що похований тут Герой Радянського Союзу. І з 1974 року на могилі встановлена скульптура О.О. Ройченка. І, можливо, якби не поважна дата Перемоги, не відгук сумчан на запрошення з Носівки відвідати могилу земляка, так нічого б і не довідалися. 

У Сумах нині функціонує державний профтехнічний заклад, який носить ім’я Олександра Ройченка. І це не випадково, Адже у далекій юності він встиг стати його учнем і здобути тут свою першу освіту.

У закладі важливу роль відіграє патріотичне виховання молоді. В рамках цієї програми була організована зустріч кращих учнів навчального закладу Сум, педагогів із представниками районної влади, ветеранського активу, учнів та педагогів гімназії, яким окрім мітингу біля могили Героя, запропонували також відвідати краєзнавчий музей першої міської школи. 

Сумчани були приємно вражені чистотою та впорядкованістю кладовища і безпосередньо могили, де покоїться земляк. Додамо це зроблено зусиллями громадскості. Втім відомостей і про Героя, і про його долю було збережено все ж більше на Носівщині. У свій час, коли працювала місцева неповно-середня школа №5, педагогічний та учнівський колективи не лише доглядали могилу, а піонерська дружина носила ім’я Героя, але й зібраний цінний матеріал про полеглих бійців і зокрема, про Олександра Ройченка, створивши в школі куточок пам’яті. На жаль, після розформування навчального закладу більшість документів втрачена, зате багато цінних фактів і споминів береже у своїй пам’яті колишня вчителька школи Н.М. Буняк. Ця жінка була добре знайома з дружиною Героя, неодноразово приймала її в себе і разом з колегами бувала у Сумах в оселі Ройченків. Проте останні роки зв’язок втратився. Як з’ясувалося, Олександра Павлівна пішла із життя.

Певно, родичі померлих на цьому кладовищі у Носівці пам’ятають красиву жінку, дуже інтелігентну, яка щороку на День Перемоги приїздила сюди і годинами стояла на колінах біля постамента. Сльози заважали словам, але її носівські друзі знали, що вона зверталась до свого Сашеньки словами, наче молитвою, просячи його пробачити, що не вберегла.

Ця жінка прожила надзвичайно трагічну долю. І напевно, тому, що вона прожила довге життя, є єдине пояснення: їхня велика любов, що оберігала її з Вічності. Олександра Павлівна прожила життя лише спогадами і фотографіями та ще безкінечним відвідуванням могил чоловіка — в Носівці, а двох синочків — у Сумах. Свого первістка Олександр бачив, але він помер ще немовлям, а про другого синочка довідався, проте побачити його так і не судилося. Дитятко, проживши три рочки померло від смертоносної хвороби. Все життя Олександра Павлівна присвятила пам”яті про своїх трьох дорогих людей. На Личаківському кладовищі у Сумах тільки взимку не цвіли квіти, в скромній квартирі був відведений куточок Олександра, що слугував для неї іконостасом; щороку в Носівку вона приїздила неначе на побачення з Сашею. В школі влаштовували урочисту лінійку, вшановували пам’ять Героя, його вдову. Власне, тільки тоді вона й жила, відчуваючи його поряд. 

Останні років п’ять Олександра Павлівна заслабла і не могла приїздити. Це її дуже мучило. І єдиним порятунком став бюст Олександра Ройченка у фойє навчального закладу Сум. Вона сюди ходила мало не щодня, щось говорила, плакала... Її було вважали хворою, але згодом зрозуміли: ці побачення її тримають на землі.

Чогось мені здалося, що саме такі приклади людської відданості і пам’яті, можливо, навіть більше виховують високі почуття, як розповіді про героїзм і подвиг. Бо ця вірність межує з подвигом, може дещо іншим, але від того не меншим у своїй сутності.

Бо не всі стали героями на тій війні, але пам”ятати ми маємо всіх відомих і безіменних, бо це потрібно не мертвим, це потрібно живим...

Н. КАЛЮЖНА.

НА знімках: фрагменти мітингу на могилі Героя О.П. РОЙЧЕНКА.

           «Носівські вісті» №21(9142)