 У кривавих роках фашистської окупації горя і сліз було по вінця скрізь. У кожному селі, місті нелюди найжорстокіше утверджували новий порядок, мстили сільчанам колишні пани й підпанки, які було втекли в громадянську, а із загарбниками повернулися, люто підпрягалися до розправ ті, хто зачаївся з образами на радянську владу й не міг пробачити іншим, що їх зневажали за зраду… Трагічного було багато. Але така дика розправа, яку учинили фашистські убивці і їх криваві поплічники над жителями Козар, й через десятиліття не сприймається без болю в серці. 11 березня 1943 року. Цей день не забути повік ні нинішнім нащадкам дружної козарської родини, яка в пекельних муках була перетворена разом із селом у попіл, ні нам, усім, кому дорога пам’ять. 4800 жителів села, жінок і дітей, літніх і престарілих, зовсім безневинних. Таким чином карателі мстилися партизанам за поразки на фронті чи здійснювали чергову акцію геноциду, справжнього наміру винищення «рабів», чисельність яких передбачалось чітко регулювати?! Чорний день Козар ще раз підтверджує людиноненависницьку суть фашизму і кидає криву тінь на тих, хто, зневажаючи радянське і комуністичне минуле, викреслює назавжди з пам’яті, історії наші Козари,Сулак, Корюківку… Чорним зашморгом того ще нерозквітлого березневого ранку оточили карателі село. Проривались через нього одиниці. Хтось із близьких поліцаям рятував своїх, у когось із ворогів, можливо, щось таки залишилось людське, дехто встиг вибратись з-під трупів… А втім, до порятунку у них навіть маленької стежечки не було. Фашисти спочатку убивали всіх підряд, грабували, а потім палили. Одна за одною відлітали людські душі в суцільній пожежі, вогненним птахом знімалась в просльозені небеса нескорена душа Козар. Постріляні згорали у свої хатах, живими в церкві, клунях. Не впоравшись за день, навіть другодні допалювали й добивали карателі, хто повернувся на попелище… …Щороку цей день у Козарах поминальний. Щороку на пам’ятному місці, яке два роки тому до 65-річчя трагедії стало меморіально більш упорядкованим, збираються сільчани, приїжджають люди з Носівки, сусідніх сіл, з усієї України. Аби вклонитися героїчному селу, його мужнім мешканцям – убієнним у 1943-у, тим, хто пережив трагедію й доніс гірку правду про неї до нащадків і з одвічним болем уже відійшов у безмір, доклавши зусиль разом із громадою, аби відродити село. І живим, які бережуть пам’ять. Воно наразі якщо не найкрасивіше, так одне з найкращих, безумовно. Навіть втративши свою колишню економічну основу, одне з найзаможніших колективних господарств, громада дбає про своє село. Є в селі народний історико-краєзнавчий музей, якому цьогоріч виповнюється чверть віку. Один з найповніших і наразі єдиний, в якому завжди відчинені двері для екскурсій. На жаль, нині адміністративне приміщення, в якому розміщена героїчна історія села, не опалюється. Гірка сьогочасна доля закладів культури. Ентузіаст краєзнавчої справи, творець і берегиня музею Л. Ф. Харченко в розпачі: ще одну зиму в холоді й сирості унікальним експонатам, які вона зберігала із сільчанами все життя, без втрат не пережити. Вихід один: взяти на державне утримання не поціновуваний скарб. Важко, непросто за нинішнього безгрошів’я в бюджетах, але й загубити справу – великий гріх перед пам’яттю, совістю, нащадками. Виповнюється 67 років болю і пам’яті Козар, болю і пам’яті Носівщини, України. 11 березня знову спалахнуть поминальні свічі в селі, відбудеться, як стало вже традицією, мітинг-реквієм. Прийдімо і вклонімося. О. ЛЕСЬ.
|
