 Немає у році ночі прекраснішої, ніж Пасхальна. Особливе умиротворення в ній і водночас піднесена незрима урочистість, що мимоволі повертає до вічного, духовно безцінного, з чим завжди у гармонії душа. Мабуть, саме цієї ночі відстань між небом і землею -- найкоротша і ми вповні обличчям до Бога, запалюючи молитовну свічу на славу його Сина -- Спасителя роду людського. І, напевно, таки засвоєно немало гірких, болючих, але потрібних уроків життя, що сьогодні дедалі частіше несемо і в буднях цей благодатний вогник у своїх серцях, черпаючи в ньому віру і натхнення, відновлюючи сили біля життєдайного джерела, яке так довго і вперто у своїй сліпоті замулювали. Вже на сторінках нашої багатостраждальної історії попелом докору осіли штрихи радянського атеїзму, позаду залишили немало релігійних війн та розбрату і нині питання віри -- особисте, сокровенне, як і має бути. Бо, зрештою, істина єдина – немає людей без душі, є ті, хто забуває про неї. Свого часу, відомий український прозаїк Олесь Гончар у своєму творі написав фразу, незміриму у своїй мудрості: «бережіть собори душ своїх». Незалежно від часу і епох, поза всіма кордонами ця фраза буде актуальною завжди, як голос власного сумління, який неможливо не чути, навіть якщо слухати не хочеш. Він -- найсуворіший суддя між пеклом і раєм, які двома нерозривними берегами однієї ріки життя кожний носимо в собі. Прийняти це, змиритися і смиренно нести хрест своєї долі крізь усі уготовані випробування, не шукаючи броду і пелюстків під ноги, -- найтяжчий іспит, який складаємо від народження і до останньої хвилини на землі, повсякчас у протиріччях й плутаних стежках шукаючи власну Віфлеємівську зірку у терновому вінку Спасіння. Для отця Михаїла, настоятеля Свято-Миколаївського храму у Носівці шлях самоусвідомлення свого покликання на землі був значно довшим і складнішим за відстань від його рідного села Іза Хустського району, що на Закарпатті, й до нашого поліського краю, де випало йому служити провідником між Богом і людьми. Попри те, що в його родині вже склалася справжня династія священнослужителів, Михайло Прокоп спочатку свідомо обрав іншу стезю. Після закінчення загальної середньої школи вступив до професійно-технічного училища, однак спеціальність маляра-штукатура не розбудила в його душі того запалу, який раз і назавжди прив’язав би до того свого, єдино правильного і найближчого місця у житті. Усвідомлення цього прийшло, коли, не сперечаючись більше з долею, з благословення батьків -- глибоко віруючих людей, вступив до духовної семінарії при Києво-Печерській Лаврі. Вже за декілька років навчання тут юнак твердо і безповоротно вирішив присвятити себе служінню Богу. Йому було лише 25, коли архієпископ Амвросій у Чернігові поблагословив його на прийняття духовного сану. Звідтоді Полісся стало для отця Михаїла другим домом. Разом з дружиною, матушкою Тетяною та донькою Іванною переїхав жити у Ніжинський район, отримавши призначення настоятелем храму в селі Переходівка, а затим у Лосинівці. Тепер вже очевидно, що то були лише перехідні етапи його духовної стезі священнослужителя, які врешті решт у 2006 році привели о. Михаїла до Носівки, де він очолив приход Свято-Миколаївської церкви, розташованої на Вербовій околиці міста. Попри те, що храм розташований в місті й не настільки віддалений, аби бути забутим, його біографія писана крутозламами й не менш багатопроблемне сьогодення стало неабияким гартуванням для молодого священника. Спірне приміщення цього духовного осередку за час свого існування не раз мінялось у своєму призначенні, будучи і клубом, і зрештою невід’ємною частиною третьої міської школи. Навіть відстояне прихожанами у своєму першообличчі духовного храму, фактично, лише сьогодні воно відроджується у своїх правах, адже вся документація на будівлю давно зникла безслідно, тож отцю Михаїлу, крім суто духовних справ, з перших же днів служіння тут довелося взятися за справи мирські і буденні, за сприяння владики Іринея збираючи усі папери, аби повернути церкві її законний статус. Нині ця справа успішно добігає свого логічного завершення. Завдячуючи невтомним трудам настоятеля відновлено і систему опалення храму. Газифікована ще сім років тому будівля через брак коштів майже не опалювалась. Тому цьогорічна зима стала приємно поворотною в цьому питанні: досягнуті домовленості з газівниками забезпечили тепло в стінах храму і прихожанам не страшні були суворі морози. Значно оновилася церква і в оздобленні. Проведено капітальні ремонти, частково замінена стіна для нового кліросу, придбані нові ікони. Зараз на завершальній стадії останні штрихи, тож цьогорічне свято Пасхи храм зустріне у всій своїй красі. А у отця Михаїла на часі нові турботи -- благоустрій чотирьох кладовищ, плани по будівництву капличок на двох з них, а також виготовлення проекту купола. Для надання довершених форм церкві це вкрай необхідно, надто враховуючи її поєднаність зі шкільним навчальним корпусом. Тривалий час робилося все, аби стерти всі її особливості, ввести в єдиний ансамбль навчального закладу, тому повертаючи навіть зриму, оригінальну неповторність храму, попереду в його настоятеля довга дорога. Втім, на ній він таки не один. Ряди прихожан Свято-Миколаївської церкви повсякчас поповнюються і не тільки з числа жителів прилеглих околиць. Є у цьому храмі особливий спокій, духовний затишок, який оселяється у серці кожного, хто хоча б раз ступив на його поріг. А встановлений біля церкви кілька років тому великий дерев’яний Хрест Спасителя завертає кожного, хто проїздить чи проходить мимо, поклонитися йому й перехреститися, хоча б подумки -- неодмінно. -- Це символ нашої віри, і сили, і наймогутніша зброя над ворогами. Його завжди маємо нести у своїй душі, з молитвою творячи добрі діла й зустрічаючи кожен день прийдешній, адже все суще на нашій землі -- із першоджерела духовного, -- говорить отець Михаїл. Цю істину він не вивчив напам’ять із книжок, не отримав разом з саном. До неї прийшов крізь життєві крутосхили і теж дар Всевишнього, що ніколи не був на них самотнім. Його опорою і підтримкою щодня дружина, матушка Тетяна, яка очолила церковний хор, нарівні із ним у турботах буденних по облаштуванню храму. І, звичайно ж, люди, з якими отець Михаїл почувається єдиним цілим з перших же днів свого приїзду у Носівку. А ще, попри свою молодість, він добре знає: у кожного своя дорога до Божого Храму і світлом немеркнучої надії його двері, відчинені для всіх. Новому обличчю на службі отець Михаїл завжди радіє найбільше, відрадою на його серці молодь і діти, які все частіше завертають сюди за благословенням і настановою. У єдиній молитві з ними, з кожним, хто прагне бути почутим і почути Бога, він щасливий, бо виконує своє святе призначення посередника між Всевишнім і людьми. Т. ДАНІШ.
|
