ПЕРЕДМОВА
Найбільшою трагедією українців у XX столітті був голодомор 1932 – 1933 років. Під час цього жахливого винищення українського народу загинуло більше 4-х мільйонів людей.
Окремі історики пояснюють причину голодомору відмовою українців прийняти колгоспну систему. Але це – примітивне пояснення. У 1932 році колгоспам вже належало 80% усіх орних земель і близько 70 % селянських господарств. А у відповідності з постановою від 2 серпня 1931 року „Про темпи дальшої колективізації і завдання зміцнення колгоспів” ЦК ВКП(б) вважав суцільну колективізацію в основному завершеною там, де 70% селянських господарств увійшло до колгоспів і було охоплено усуспільненням 80% усієї посівної площі. Отже, у 1932 році колективізацію в Україні можна було вважати в основному завершеною. І голодомор радянська влада проводила не для того, щоб „загнати” селян у колгоспи. До речі, пухли з голоду і вмирали не тільки селяни-одноосібники, а і селяни-колгоспники. Цю страхітливу акцію комуністичний режим провів для знищення української нації, бо її основою впродовж сотень попередніх років було селянство. Радянська влада планомірно, шляхом хлібозаготівель, „вимела” з українських сіл хліб і прирекла селян на голодну смерть. У нас є всі підстави стверджувати, що голодомор 1932-1933 років – це результат державної політики керівництва СРСР, це геноцид українського народу.
На жаль, донині не встановлена точна кількість жертв голодомору. Сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах масової інформації. Навіть у країнах західної демократії тоді не прийнято було говорити про українську трагедію. Історик Павло Штепа пояснює цю байдужість бажанням країн Європи домовитись із Й. Сталіним про союз проти А. Гітлера: „Однако документы о голоде в Украине в 1933 году все правительства спрятали в своих тайных архивах. Почему? Именно тогда пришел к власти в Германии А.Гитлер, который открыто начал готовиться к войне. Испуганные европейцы и американцы начали любезничать с Московией, чтобы возобновить старый союз против Германии. Таким образом, портить отношения с Московией ради каких-то неизвестных украинцев было невыгодно. Отчаянных мольб украинцев за пределами СССР не хотели слышать ни правительства, ни христианские общества Европы и Америки. Два-три протеста и призыва оказать помощь … потонули в океане безразличия. Такого позорного, негуманного отношения Европы и Америки не знала до 1933 года мировая история”.
Навіть у наш час такі країни, як Росія та Ізраїль, не визнають голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. І в Україні є окремі політичні сили, які вважають голодомор вигадкою західних істориків. Тому дуже важливою справою є збір матеріалів, що підтверджують факт голодомору й геноциду. Такими неспростовними документами є свідчення очевидців голодомору.
Учні Носівської районної гімназії і їх попередники з Носівської середньої школи №1 впродовж декількох років збирали спогади носівчан про ту страшну трагедію. Ця книга є результатом їхньої роботи. Колектив гімназії сподівається, що видання книги спогадів очевидців збереже пам’ять про події голодомору 1932-1933 років у Носівці. А пам’ять про геноцид убереже нас від повторення подібного в майбутньому.
А.І. Буняк, учитель історії Носівської районної гімназії
СПОГАДИ НОСІВЧАН
ПРО ГОЛОДОМОР
1932-33 РОКІВ
Бідлой Галина Іванівна, 1929 року народження
Коли почалася колективізація, мій батько помер і ми залишилися в чотирьох: мати, я, сестра й бабуся. Людям було запропоновано йти в колгоспи і здавати худобу, пшеницю, жито, просо і т.д. У кого що було, те люди відносили. Але їм цього все не вистачало, і вони ходили по дворах і забирали все, що можна було забрати. Витрушували останні зернятка на очах знеможених від голоду дітей, реквізували прямо з печей горщики з недовареною стравою.
Зиму ми якось протягнули. Мама міняла на станції золоті речі на хліб або пшоно у пасажирів прохідних поїздів. А далі їсти було нічого. До нового врожаю було ще далеко й треба було щось їсти. Коли з'явилася зелень, то стали їсти лободу, крапиву, щавель. А коли зацвіла акація, ми залізали на дерева й смоктали квітки.
Люди їли собак, котів, навіть мишей, і вже доходило до людоїдства. Весною і літом ходили в ліс і брали в гніздах птахів яйця. Люди мерли, як мухи від голо¬ду. Дуже багато людей пухло й помирало. На вулиці під тинами можна було побачити опухлих і померлих людей, їх навіть нікому було хоронити.
Записала учениця 10 класу Бідлой Галина у 1995 році
Буняк Іван Якович, 1923 року народження
На початку 30-х років моїх батьків примусили вступити до місцевого колгоспу. Голодомор відбувався на моїх очах. Я пам’ятаю декілька подій із тієї жахливої дійсності.
Одного разу сільрадою було дано наряд проїхати по вулицях Горанській і Ковальчуківці, підібрати трупи, викопати могильну яму й похоронити їх. На цю поїздку батько взяв і мене. Перед цим батько викопав у призначеному місці кладовища яму. Ми підібрали одного мерця й повезли на кладовище, але у викопаній ямі уже лежав інший мрець. Напевно, хтось не захотів копати й укинув мерця в готову яму. Ми помітили, що цей „мрець” ледь помітно відганяв мух рукою. Мій батько перехрестився й почав копати для „свого” мерця нову яму. Він відправив мене додому, а сам зайнявся похороном. Я й зараз пам’ятаю це страшне місце на центральному кладовищі.
Я і мої сестри зібрали на полях насіння свиріпи, щоб набити олії. Батько зі мною поніс це насіння до олійниці. Коли олія була готова, нас обступили діти: „Дайте нам олії”. Батько влив їм трохи в банку. Вони тут же руками насипали в олію землі, розмішали все це й стали їсти.
На моїй вулиці Польовій були й випадки голодної смерті. Це страшне лихо спіткало родини моїх сусідів: Падуна, Філя, Ляшенків та інших.
Записала учениця 10 класу Зубенко Алла у 1992 році.
Буцан Андрій Петрович, 1925 року народження
Життя людей у роки колективізації було тяжким. Вони не знали, що це таке колгосп, і боялися туди йти. У тих, хто не хотів іти до колгоспу, забирали хліб, худобу, реманент, виганяли з хати, а окремих відправляли до Сибіру. Привезених до Сибіру, людей висаджували в лісі й посилали на тяжку роботу. Розкуркулені гинули від морозів, тяжкої праці, хвороб.
До колгоспу забирали корів, коней, плуг, віз, усе, чим обробляли землю.
Рік був неврожайний, йшли дощі. У людей відбирали останній хліб, не було чого їсти. Під час голоду їли макуху, полову, що в кого було. Люди пухли з голоду й помирали находу. По селах було багато пустих хат – дехто помер, декого заслали до Сибіру. Хто був здоровіший, той ішов працювати в радгосп чи колгосп. Для них готували якусь ”шлихту”. Усі інші пухли з голоду.
Померлих ховали на кладовищі.
Хліб забирали спеціалізовані бригади. Вихор Єфросинія – одна із членів бригади на степах. Забирали одяг, скрині, шафи. Одяг потім продавали в сільраді колгоспникам. Якщо селянин захоче повернути собі одяг, то він мав купити його в колгоспника по ціні, яку той скаже.
Багатьох людей вигонили з хати, забирали майно, худобу, а окремих господарів навіть засуджували.
Записала учениця 10 класу Буцан Ольга у 2002 році
Давиденко Іван Степанович, 1915 року народження
Голодомор почався під час колективізації. Дуже тяжко згадувати ті страшні дні. Люди їли м'ясо тих коней, що вже здохли, або їли те, що зазвичай варили свиням. Було так тому, що не було хліба й картоплі. Коли розтанув сніг, почався страшний голод. У людей розпухали обличчя, ноги та руки. Люди ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, хробаків. Мололи кістки на борошно, те саме робили із шкірами й підошвами із взуття. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння і їсти листя та бруньки.
Записала учениця 10 класу Шуст Наталія у 2001 році.
Діденко Єфросинія Леонідівна, 1912 року народження
Почалося це в 30-х роках. Від нас вимагали, щоб ми йшли до колгоспів, але кожен хотів працювати на себе. До хат приходили якісь люди й забирали все з двору: худобу, знаряддя праці, зерно та ін. А людей виганяли з хат і забирали до колгоспів. Почалось „розкуркулення”. Але якби ж вони розкуркулювали багатіших, а то ж у нас у Носівці були майже всі бідні, та в них забирали єдину корову чи коня, який держав сім’ю на світі.
Зимою стало жити тяжко. Ми сиділи в нетопленій хаті, голодні й холодні. Наша сім’я складалася з двох душ: я та мій чоловік. Мені йшов 21 рік, я була вагітна. Звичайно, надії на те, що дитина народиться живою, було мало. Тієї зими загинуло багато людей.
Й ось прийшла весна 33-го. Ми їли листя з дерев, молоду кропиву та іншу зелень. У нашій місцевості не залишилося жодної живої тварини. Люди поїли навіть котів і собак. Навесні в одного чоловіка на городчику зійшла молода цибуля. То він охороняв її вдень і вночі. А маленький син мого брата, шестирічна дитина, надибало цю цибульку. Їсти йому дуже хотілося. Він вищипнув трохи й з’їв. У ту мить пролунав жахливий постріл, який забрав життя в невинної дитини. Ось до якої жорстокості доходило. Люди мерли на вулицях, у хатах, їх ховали без трун, просто в землю.
А в сім’ї Лук’яненків була мати-одиночка й четверо дітей. Двох старших не пам’ятаю вже як і звали, а менші Проня й Ваня. Спочатку вона водила їх у дитячий садок. Там хоч і поганенько, та годували дітей. Але потім перестала водить, а ходила з мискою по їжу. Було візьме дітям, а сама по дорозі з’їсть. А коли прийшла весна, то вона варила їм кропиву. У мене й досі перед очима стоїть маленька Проня, яка пальчиком їсть ту кашку з кропиви. А тоді вже не вистачило сил їй з чотирма дітьми самій жити в таких умовах. Що ж робити? Усі дитячі будинки були повністю переповнені. Тоді мати йде на відчайдушний крок. Вона бере двох менших Проню та Ваню й везе до Ніжина, на вокзал. Там вона їх і залишила. Довго гналися вони за потягом, країлася з болю душа матері, а що ж робити… Двоє інших дітей її загинуло: хлопець не повернувся з армії, а дівчина померла з голоду. Їй було всього 14. А мати все ж вижила…
Восени 33-го я народила свою Катрусю. Вона була настільки крихітною, що всі були впевнені, що вона помре. Але вона вижила, має дітей та онуків. Тяжко повертає народ собі долі.
Записала учениця 10 класу Малашенко Надія у 2001р.
Ємець Катерина Андріївна, 1921 року народження
Я зустріла голод у Лісних Хуторах. Сім’я складалася з семи чоловік: батька, матері та п’ятьох дітей. Я думаю, що голод почався через тяжкі погодні умови. Напередодні йшли сніги, були сильні морози, навесні сильні повені. Крім того, винні великі податки. Податком обкладалася худоба (навіть її шкіра), город, кожне фруктове дерево. Щоб зовсім не охлянути і врятуватися від голодної смерті, люди їли все, що могли: гнилу картоплю, висівки, буряки, макуху. Під час голоду мій батько працював у колгоспі теслярем, а мати виховувала дітей. Колгосп називався тоді „П’ятирічка”, нині „Фрунзе”. Заробітків на той час не було ніяких, люди працювали за трудодень.
Під час голоду місцева влада мало допомагала людям. Інколи з висівок заварювали кашу, а дуже слабим видавали по 100 грамів хліба на день. Люди мерли, як мухи. Іноді за день вимирали цілі сім’ї. Завдяки „золотим рукам” мого батька, Андрія Гавриловича Сиваша, усі члени сім’ї залишилися живими, але двох синів забрала війна. Односельчани та сусіди дуже важко пережили голод. Багато хто помер голодною смертю. Найбільше мені запам’яталося, як голодні діти простягали рученята та просили хліба. Я з молодшими братиком та сестричкою ходили в старцях і просили їсти. Хтось давав якогось млинчика, а хтось ввічливо виряджав з хати, не давши нічого.
На той час люди не знали, хто винен у їхньому горі. Мабуть, тільки здогадувалися, що в усьому винна влада. Я вже старенька й багато чого забула, але цього горя не забути ніколи.
Записав учень 10 класу Сидора Володимир у 2008 році.
Зеленяк Марія Іванівна, 1912 року народження
Я народилася в 1912 році в бідній, злиденній сім”ї. Батько, Хоменко Іван Іванович, працював на цукровому заводі кучером, а моя мати була домогосподаркою.
З самого дитинства я відчувала скруту та нестатки. Але поряд зі своєю ріднею – добрими й чуйними людьми – трохи забувалося те страшне життя, що хуртовиною метелило навкруги голодною смертю, приниженням, бідуванням.
Одного разу, йшовши працювати на залізничну станцію, я побачила, як помирав Литвиненко Степан. Перебуваючи без їжі, змарнілий, він ходив, як тінь, страшно було дивитися на нього. Хтось від серця відірвав, дав шматок сухого, але дорогого й вічного хліба для Степана. Він їв його та вмирав…
Я бачила, як молода сусідка їла полову з проса, а згодом померла…
У цей тяжкий час мене підтримав Зеленяк Михайло Степанович, який у 1933 році став моїм чоловіком. Працював він на цукровому заводі. Промінчик щастя, що ледь помітно всміхнувся, швидко промайнув – все покрила темрява.
Голод примушував людей на найстрашніші вчинки. Постійно бачити голодну сім’ю, голодуючи сам – підеш на будь-яку крайність.
Моя мати пухла від голоду. Боячись за неї, я сама не їла, а несла їй, щоб не вмерла.
В колгоспі давали пустий суп, на залізничній станції – 30 фунтів борошна на місяць (на два рази спекти хліб), а на цукровому заводі – 400г. хліба на день.
Працюючи в колгоспі, зокрема біля кукурудзи, люди їли сирі зерна, труїлися, умирали, а все ж їли. Ось що робили з нашою Україною!
А ще, хто мав полову, міг купити на базарі патоку та жменьку борошна. Пік оладки та коржики.
У душі немов усе перевернулося, немов опинилася знову у своїй бідній оселі разом з дорогими, близькими людьми, яких, на жаль, уже немає.
Зараз, живучи сама, часто лину думками туди, щоб знову зустрітися з ріднею, щоб виплакатися, адже тоді стає легше.
Майже щодня я ходжу до своєї подруги дитинства та юності – Хоменко Тетяни Яківни. Є про що поговорити, що згадати.
Господи, спаси Україну !
Спаси душі наші й нас самих від непоправних помилок, які робили „господарі” нашого життя !
Дай Боже, щоб лихолітній рік не повторився більше ніколи. Але й забути про нього не можна, як і не можна забути покалічені долі тисяч українців, що загинули під час голодомору. Не можна викреслити чорну сторінку з історії України.
Записала учениця 10 класу Войтенко Наталія у 1993 році
