Пасіка Ганна Тимофіївна, 1923 року народження
Голод 1932-1933 років почався з того, що не вродило зерно й не було з чого пекти хліб. Під час голоду мені було 10 років. Сім’я складалася з батька, матері, двох братів та двох сестер. Сім’ї на той час жилося дуже тяжко. Щоб врятувати вмираючого батька, мати змушена була продати корову. Продавали все, що можна було, щоб було на шматочок хліба. Мати ходила по багатих людях полоти, заробляючи на хліб. Та все ж голодною смертю загинули два брати й сестра. Багато людей помирало від голоду находу, серед дороги. Для порятунку голодуючих людей влада не надавала ніякої допомоги. Під час голоду колективні господарства не створювались. Вони вже існували.
Згодом сім’я назбирала трохи зерна для посіву. Зерно вродило й уже було з чого пекти хліб. Події 1932-1933 років справили на мене вкрай негативне враження, тому мені боляче згадувати той час.
Записав учень 10 класу Пасіка В’ячеслав у 2001 році
Плиска Григорій Андрійович, 1916 року народження
На той час мені було 16 років. Я жив у сім’ї з батьками, де ще крім мене було шестеро дітей.
До нас було майже припинено постачання продовольства, людей позбавили засобів існування. У селян забирали не лише зерно, а й іншу сільськогосподарську продукцію. Хто ухилявся від здачі хліба, повинен був заплатити штраф у розмірі вартості незданого хліба.
Люди скаржилися, але на їхні листи ніхто не відповідав. Уночі на полях люди зрізали колоски. Але зразу ж був виданий закон про охорону соціалістичної власності. Порушників карали розстрілами або тюремними ув’язненнями з конфіскацією майна. Селяни намагалися тікати з ”голодних” міст, та їх завертали загони.
Натовп голодних людей переповнював міста. Там були картки і якась їжа. Але згодом і в містах нічого не було їсти.
П’ять ”злодіїв” залізли в їдальню й об’їлися солоними огірками, внаслідок чого всі померли просто на місці.
Люди ходили опухлі від голоду, збільшувалася смертність.
У цей час хлібозаготівля не припинялася. Селяни ховали залишки їжі в колодязях, печах, але все воно одразу знаходилось. Люди продавали останній одяг, аби придбати хліб.
Записала учениця 10 класу Олещенко Катерина у 2001 році
Прокоф'єва Анна Федорівна, 1922 року народження
Тоді мені було 10 років. Сім'я в нас була бідна, нас називали бідняками, так воно й було. Було шестеро дітей, батько і мати. І всіх потрібно було прогодувати. У 1929 році батьки вступили до колгоспу, який мав назву „Артіль Перемога". Віддали в колгосп коня, упряж. У 1930 році всі діти були віддані до дитячого садка. Там були й наші сусіди: Петренки, Четверики, Парходьки, Малинки. Були в дитячому садку іграшки, нас добре годували. Пам’ятаю, як ми любили лазити на горище, де було багато старих меблів у домі Парходьків. Там завжди було тепло, затишно. Мати, Єфросинія Сацюк зварила їсти для всіх дітей: і для нас, і для Парходьків. Пам’ятаю, як ми вранці всі шестеро йшли в дитячий садок, а мама тримала на руках вередливого Володю. Уже тоді він був рахітною дитиною. Також за спідницю трималася Марія. А я, найстарша, бігла попереду.
Батько працював у колгоспному господарстві. З самого ранку йшов на колгоспний двір за „нарядом". Увечері вся сім’я була щаслива. А ось важчими пам’ятаю стали 32-33 роки. Усі ми шестеро кожного дня ходили шукати траву, інколи й нарвемо трошки. Ми почали голодувать, хоч батько було й роздобуде якусь торбину висівок, обмішки, а то й макухи. Якось мама напекла млинців. І я понесла на базар продавать їх по рублю. Усі їх розхватали, але грошей не дали. У центрі, де зараз пошта, я стояла з кошиком, а мене обступили люди, бо млинці дуже пахли. За кілька хвилин кошик був пустий і грошей ніхто не дав. Прийшла додому з плачами. За гроші, які я хотіла мати за млинці, хотіла купити хліб, який у Києві коштував 100 карбованців. Рідко вдавалося попробувати надзвичайно смачний київський хліб.
У колгоспі зробили так, що ми з Марією ходили по обід для всієї родини. Там мати працювала в полі. Ми з Марією трошки посьорбаємо, а решту несемо додому. Уже дитячий садок закрили. І так ми рятувалися від голоду. Мати почала опухати. І її сестра, Ювченко Ганна Омелянівна, також. Тоді батько зібрався в далеку дорогу за хлібом. Він їздив у Вороніж. Це по прямій від нас, тому було зручно їхати в ту неголодну сторону. Він привіз півмішка зернової суміші, а другу половину відібрали злодії. Може цим і врятував нас батько від голоду. У тітки Ювченко від голоду помер чоловік і троє дітей. І залишилися тільки Катя і Таня, які перейшли жити в нашу хату. Тому гуртом ми й вижили. Тільки одного разу потравилися пишками з макухи. Страшну картину я пам'ятаю в сім’ї наших сусідів Тхір. Там почали опухати батько та ще троє дітей. Вижили тільки Люба, Маня і мати Палашка. Вони збирали так як і ми лободу, кропиву, підсолювали трішки і їли. У колгоспі нам давали вариво. Уже погасає у пам’яті це страхіття голоду.
Записала учениця 10 класу Шелест Тетяна у 2001 році
Пуха Євдокія Федорівна, 1924 року народження
Про голодомор 1932-1933 років на Носівщині можна написати цілу історичну книгу. Я ж опишу декілька цих страшних фактів, які запам’яталися мені на все життя як чорний спогад, як пам’ять про самих близьких мені людей.
Я була на той час у віці 9 років. Сім’я складалася з батька, матері, нас, чотирьох сестричок та маленького братика. Почала діяти „червона мітла”. Це коли люди в шкіряних куртках та штанях з червоними та якимись бантиками та зірочками почали все вимітати, на підводах вивозити й невідомо де дівати. Ці люди забирали все, що можна було припасти на насіння майбутнього врожаю, щоб залишити землю незасіяною і люд голодним. І хто ці люди були? Такі ж сусіди, які старців водили сліпих, які самі були жебраками, грубі, неосвічені, продажні, згодом стали керманичами нової радянської влади.
Пам’ятаю, як покійна мама десь дістала дві склянки проса, посипала на печі, накидала лахів. Ми четверо дітей посіли ніби грітися. Мабуть, легко було здогадатися, бо нас зігнали з печі, як тільки зайшли до хати, а те просо змели й забрали.
Першим помер від голоду братик Володя. У батька на хаті ще були якісь дошки і він зробив гробик. Сусід завіз його на кладовище, так і похоронили. Нас, дітей, не взяли, бо були дуже виснаженими. Другою померла сестричка Ніна, вона мені й зараз перед очима cтоїть. Мама моя покійна пече щось подібне до пампушок з висівок та молодого березового листя, а вона сидить проти печі і все просить :“Мамо, ам”. Так вона просила їсточки. Через деякий час мама нас будить і каже:”Вставайте, бо нема вже Ніночки”. Гробик батько мій зробив уже з якоїсь огорожі, бо все за зиму поламали. Сестру також поховали. Нас залишилося троє.
Старенькі батько та мати працювали в недолюдків, які робили голод, за лушпиння з картоплі, за якісь висівки, за недоїдену за день їжу. Ми чекали на них цілий день голодними. Я була дуже висохлою, а мої сестри Марія та Віра – пухлими. Злягла й Віра. Мати нікуди не пішла, а послала нас, щоб ми пішли до тьоті Галі, бо вона добре жила. Її чоловік був управляючим банком. Ми мали попросити хліба кусочок, щоб перед смертю нагодувати Віру. Довго ми йшли, часто сідали відпочивати й нарешті дійшли. Вона нам дала невеличкий окрайчик свіжого хліба для Віри, а для нас – по великій картоплині в мундирах. Дорогою ми картоплю з’їли, а хліб по черзі нюхали. Так і повернулися, жодної крихітки не попробувавши. Мама віддала Вірі цей окрайчик, ми над нею стоїмо, а вона весь з’їла й заснула. Мама жде, що вона помре, але ж раптом чує, що Віра кличе (ще темно було): ”Мамо, дай хліба”. З тих пір вона піднялася, і так ми вижили. Зараз їй уже сімдесят років, мені сімдесят чотири, а Марія померла давно, але вже від інсульту.
Збирали колосочки, сушили лободу, свиріпу. З цього мати пекла щось, і ми їли. Ми з сестрою Вірою часто бачимося, хоч у неї свої проблеми, у мене свої. Говоримо про сьогодення, теж дуже тяжке, але на фоні пережитого ще можна жити, і ніколи не згадуємо голодомор, бо наші серця вже не можуть витримати. Я розповіла про нашу сім’ю. Це, внучок, твій родовід, і прошу тебе: ніколи не забувай історії свого народу. Не цурайся його ким би ти не був у цьому суєтному світі. Перш за все будь людиною. Нехай твоє серце ніколи не проходить повз чужу біду. І тільки тоді тобі в усьому буде допомагати Бог. Вір Йому, проси в Нього, і Бог ніколи ні в чому, звичайно доброму, не відмовить. Далі розповідати не можу, сльози заливають очі. Хай тобі щастить, мій внучок Вовчику, хай боронить тебе Бог.
Записав учень 10 класу Хрущ Володимир у 1999 році
Самойленко Дмитро Петрович, 1918 року народження
У нашій сім'ї було 11 чоловік. Мали свою землю, хоч небагато, господарство: пара коней, корова, вівці. Весною 1932 року нас почали примушувати записуватися в колгоспи. Хто не хотів, у того забирали свою худобу, двір. У мене був старший брат Григорій. Він казав, щоб батько записувався до колгоспу, а сини допоможуть. Ми здали туди кобилу, воза, інвертар. Наш батько не працював, а ми працювали. Три сестри й два брати пішли до колгоспу. Я був тоді пастухом, пас телят. Брати і сестри обробляли землю. Працювалося непогано, нас годували. А в 1933 році почався голод. Весною по селу розійшлися десятники. Їм дали наказ ходити й забирати від людей усе зерно для колгоспу: горох, кукурудзу, ячмінь… Заховати було неможливо – все одно б знайшли. Мене змусили тоді їздити підводою від хати до хати. У кожній сім'ї забирали зерно, але не все. У мого батька забрали небагато, бо сім'я наша небагата, землі було мало.
Весною ми посадили город чим було: кукурудзу, картоплю. Зерно ми посіяли, а їсти не залишилося. Жили ми тоді біля річки й лісу. Там знаходили собі яку-небудь їжу. Було нарвемо рогози, принесемо додому, а мати накришить і варить з молоком. Тоді в нас була корова, тому нам було легше. Часто ловили рибу. Старші брати дерли біля річки яйця лисок, крячків, і ми їх їли. Були села, де голоду майже не було. Недалеко від нас село Плоске. Там був хліб, і ми ходили вимінювати. Так осінь 1933 року, зиму ми вижили, бо була картопля, зерно, трохи свого, а трохи того, що дали з колгоспу на зароблені дні. У роки голоду наша сім'я вижила вся.
Після війни знову розпочався голод. Тоді я робив трактористом у колгоспі. Жито ми посіяли в селі Жовтень. Улітку, з липня, почалася засуха. Картопля, хліб не вродили. Їсти було нічого, і багато людей їхало в Західну Україну міняти хліб на різні речі.
Записала учениця 10 класу Самойленко Інна у 1995 році
Сеник Павло Олександрович, 1908 року народження
Моя сім’я складалася з семи чоловік. Майже всі були дорослі. Під час голодомору ми вижили тому, що пішли в колгосп. Інколи в Києві з’являвся хліб, я їздив туди. За хлібом були великі черги, та й давали по 1 кг. У нас була своя картопля, і тому жити було легше. З 30-х років почався процес розкуркулення. Мою сім’ю віднесли до середняків. Коли закінчилося розкуркулення, усю сім’ю відправили до колгоспу. Багато людей не хотіли йти в колгосп. На Україну було послано так званих двадцятип’ятитисячників. Один із них був посланий і до нас. Його звали Бекетов. Був п’яницею і гулякою, ні з чим не рахувався. Але люди все одно не йшли до колгоспу. Не знаю чому, але на нашій вулиці всі брали приклад з мого батька. Він був поважною людиною на вулиці. Батько пішов у колгосп, і всі потім пішли. З нами поводилися дуже жорстоко. Усе позабирали. Навіть якщо бачили яку-небудь зернинку, забирали все. Навіть квасолю - і ту забрали. Це був перший варіант заманити людей в колгосп. А другий варіант - це те, що батьку загрожувало вибратися з нашої хати. І йому довелося йти в колгосп. Коли вже не було нам чого їсти, ми їли собак та котів, коріння рослин, листки дерев. Легше було тим, що жили біля лісу. Після голодомору я був посланий на роботу в інше місто, жив на квартирі й чув, що були випадки людоїдства. Коли людина помирала, її варили і їли.
Голодомор зробили для того, щоб загнати людей у колгосп. Колгоспи були роздроблені. Під час голодомору вимирало дуже багато людей. Узагалі помирали діти, старі. Умирали йдучи, сидячи, навіть один поліз на сарай, хотів взяти сіна й помер. Він жив один, а через три роки, як почали розкидати хату, знайшли кістки Сидора (так його було звати). Людей виганяли з хат і забирали все, що було. Так трапилося, що під час голодомору були безупинні дощі, паводки. Розвелося багато риби, і це людям допомогло. Усі люди винуватили Сталіна, але були деякі припущення, що це ще розробка Леніна. Та згодом усе було припинено й життя налагодилося.
Записала учениця 10 класу Дудко Ольга у 2001 році
Солошенко Катерина Григорівна, 1928 року народження
Я, Солошенко Катерина Григорівна, яка народилася у Носівці, працювала учителькою в школі № 1. Зараз уже на пенсії, але до цього часу не можу забути ті страшні дні 1933 року.
Я була ще зовсім маленькою дівчинкою, мені було 5 років. Але пам’ятаю ті страшні роки, ті страшні часи.
Ми жили втрьох: батько, мати і я. Був у нас господарський двір. «Був хліб і до хліба». Так жила більшість селян. Працювали важко, але голодними не були.
На селян наложили великі податки. Забирали все зерно, усі припаси. Забрали все й у нас. Комора, де зберігався хліб, була пустою. У нас ще залишилася корова. Вона нас врятувала, але хліба не було. У кожному дворі, у кожній хаті, в усіх сусідів діти ходили й просили хліба. І я, зі своїми друзями, бігаючи, мріяла тільки про хліб.
Люди від голоду падали, ходили як у тумані. Ось тоді відкрився в центрі міста магазин продуктів. У людей не було грошей, то харчі селяни міняли на золото – хрести, сережки, ланцюжки, каблучки.
Одного разу моя бабуся віддала останні свої сережки. Дали їй тільки маленьку торбиночку борошна й шматочок хліба. Бабуся відділила трішки хліба й мені. Я схопила його й пішла їсти. Вулицею йшла якась жінка. Мабуть, була дуже голодною чи паморочилося у голові від голоду. Вона підійшла до мене, вихопила хліб з моїх рук, укинула в рот і, не жувавши, проковтнула.
З тих часів пройшло багато років, але я не можу забути цей випадок.
Записала учениця 10 класу Чайка Алла у 1996 році.
Соляник Григорій Сергійович, 1923 року народження
Давно вже це було. Мені тоді було лише 6 років. Гірке життя було. Тяжко жилося, бо не було чого їсти. Мої батько і мати мали шестеро дітей, кожному треба було дати їсти. Нелегко було дістати їжу. На той час у Носівці існували магазини, де золото міняли на борошно або якусь крупу. Пам’ятаю, як моя мама, щоб якось прогодувати дітей, обміняла в тому магазині свій золотий хрестик на борошно. Жили ми тоді на Полівці. Недалеко біля нас було картопляне поле. Ми ходили й збирали гнилу картоплю. Та все одно тяжко було. У людей відбирали останню жменю борошна. Якось і до нашої хати прийшли ”активісти”. Обшукали все кругом – і в хаті, і на подвір’ї. Ходили й штирхали ”щупами” землю, перевіряючи чи не закопали де кілограм пшениці.
Інколи цілими днями ми сиділи голодні. Таке траплялося дуже часто. Часом ми обгризали з дерев кору. Якось сховали на печі жменьку пшениці. Комісія, що збирала податок з людей, підмела все з печі. Забрали все, не залишили жодного зернятка, а батьків вилаяли. Важко було батькам дивитися на своїх голодних діток. На мою думку, голодомор створили спеціально. Я тоді малим був, так що вибач, мало що пам’ятаю.
Записала учениця 10 класу Самокіш Людмила у 1995 році
