Сорока Іван Дмитрович, 1927 року народження
Я, Сорока Іван Дмитрович, народився в 1927 р. в сім’ї столяра. Мати працювала в колгоспі. У сім’ї було троє дітей.
Коли мені не було ще п’яти років, батько поранив собі ногу цвяхом. Нога дуже розпухла. Треба було робити операцію, яка коштувала грошей. Сім’я продала корову й залишилася без молока. Мій батько лежав у лікарні, коли розпочався голод. У сім’ї не було чого їсти. Худоби не залишилось, а землю на полі забрали. Зосталася земля біля хати. Наче й немало землі, а що на ній садити? Картоплі не було, хліба взагалі й не бачили. Садили лушпиння з картоплі. Картопля виросла весною, хоч і дуже мала. Тоді її варили цілою і їли. Звичайно, не наїдалися, були голодні.
Недалеко від нашого будинку було кладовище, заросле акацією. Тож люди об’їдали увесь її цвіт. Так і пережили.
А тоді від нашого городу відрізали третину землі, віддали іншим. Дехто обмінював одяг на їжу, а в нашій сім’ї нічого зайвого не було. Матері в колгоспі їжу майже не давали. А як давали, то дуже мало. Ми завжди були голодні, поки не скінчився голод.
Та зараз і взагалі не хочеться згадувати про ті страшні часи.
Записав учень 10 класу Бойченко Олександр у 2001 році
Степаненко Георгій Пантелійович, 1920 року народження
На початку 30-х років селян почали заганяти до колгоспів. Їх залякували, розкуркулювали, кидали до в’язниць.
Під час колективізації настав голод. Я пам’ятаю той час добре, бо мені вже було 12 років. Я пригадую, як помирали голодною смертю багато моїх сусідів. І це незважаючи на те, що люди зібрали гарний урожай. Мені важко сказати, хто був винен у тій страшній трагедії.
У нас була багатодітна сім’я (9 сестер і братів). Ми їли кору й траву. А коли й цього не стало, мати сказала, що ми повинні з’їсти її, коли вона помре. Таких слів рідної матері забути не можна. Я є свідком голодомору й підтверджую, що він був.
Записала учениця 10 класу Шуст Наталія у 2001 році
Тонконог Степанида Іванівна, 1917року народження.
Наша сім’я складалася із 5 чоловік. Батько, Шелестюк Іван Несторович, мати, Катерина Митрофанівна, два менші брати, Микола й Михайло, та я. Була в нас корова, мали сім десятин землі. Та довелося у 1932 році віддати землю в колгосп, бо наклали великий податок.
Як виповнилося 16 років, батько віддав мене в Київ на будівництво. Працювали там тільки за їжу. Одержували кварту затірки. Це муку розтирали й такі невеликі галушечки в окріп кидали. І до цього давали кусочок чорного, як земля, хліба. Але поряд за столом сиділа дівчина, яка була проворніша за мене, і я завжди залишалася без хліба. Цієї їжі було мало, уже робити не могла, почали пухнути ноги. Хтось переказав батьку, що я вже ходжу опухла, він приїхав і забрав мене. Сказав, що будемо вмирати всі разом удома. А вдома брати лежали на печі, також уже пухлі були. Ми всі жаліли маму, бо вона в нас тяжко хворіла – порок серця. У матері був золотий хрестик. Його батько одвіз у Київ і поміняв у магазині на борошно, пшоно. А коли й це закінчувалося, шукали на горищі осердя кукурудзяних качанів, брали просяні відвійки й терли в ступі, пекли млинці. Мати наливала по чашці коров’ячого молока. Корова була худа, одні кістки, обтягнуті шкірою, але я вважаю, що тільки дякуючи їй ми пережили голод. Хлопці ловили голубів. А потім уже не видно було ні голубів, ні горобців. Викопували мерзлу картоплю, і мати пекла млинці. Усюди було тихо: ні собак, ні котів, ні ворон. Мертві люди лежали на дорозі, у хатах. Вимирали сім’ями. А ті, що залишилися живими, були висохлі на кістяк, або опухлі, як колоди.
Весною, коли з’явилася зелень, було легше. З лободи, кропиви варили навар, заправляли його ложкою кукурудзяного борошна. Це вважалося делікатесом. З цвіту акації навіть млинці пекли. А тоді, як в полі почали наливатися колоски, то вже легше людям стало. Зерно розтирали між пальцями, як тісто, їли сирим або варили кашу чи суп. Та така їжа для багатьох ставала останньою. Хто не втримався від спокуси (вдосталь наїдався) – помирав. Шлунки забивалися, і цілі сім’ї помирали в страшних муках.
Загиблих уже не повернути, але ми повинні згадувати той голодомор. Таке зло ніколи не повинне повторитися.
Записав учень 10 класу Загорелік Микола у 1999 році
Тригуб Віра Павлівна, 1911 року народження
Найтяжчі випробування випали на долю українських людей, які зазнали голод 1932 – 1933 років. Минуло понад шістдесят років від того страшного часу, коли довелося терпіти дійсно велике горе. Про голодомор, як про чорну подію історії, ніколи не забудуть ті, хто залишився в живих. Адже таких років страждання забути просто неможливо. У цей період кожна сім’я втратила своїх близьких. Гинули й дорослі, і діти. Люди від нестачі харчів пухли або ж висохали, померлі валялися під парканами. Щоб хоч як-небудь угамувати голод, люди сушили листя, потім з них пекли млинці. Їли навіть сирий буряк. Усюди ходили й забирали хліб, зерно. Нічим було садить городи. Люди ховали зерно де тільки можна, щоб його не забрали. Одні навіть поклали пшеницю до вмерлого в труну. У кого була корова, то ще якось жили. Селян примушували вступати до колгоспів. Хто не хотів іти в колгосп, у тих забирали все, що було, і виганяли з хати. В колгоспах людям давали пайки – варену квасолю. Учителям також давали пайки – борошно. Часто до вчителів приходили харчуватися сусіди. Діти нездужали ходити до школи, мало хто вчився. Цілі сім’ї вимирали з голоду. Так багато вмирало людей, що їх навіть перестали ховати. Тіла померлих просто лежали на вулицях. Багато хто від голоду хворів на різні хвороби. Траплялися випадки людоїдства.
Записала учениця 10 класу Москаленко Ольга у 1995 році
Федченко Федір Кирилович, 1921 року народження.
Я, Федченко Федір Кирилович, хочу розповісти про голодомор 30-х рр. Молотов створив великий голодомор. Людей обкладали великими податками.
Селяни, які не йшли в колгоспи, змушені були платити податки зерном. Були такі випадки, що малих дітей виносили на сніг і залишали їх там, а батьків висилали на Соловки за несплату податків.
Заможні селяни вже по три рази віддавали один і той самий податок і не могли вже нічого віддавати. Тоді була організація „красна мітла”, яка в селян відбирала все, якщо вони були не в змозі віддати податок. Навіть з колгоспних комор вивозили все зерно. До весни 1933 р. не залишилося ні зернини хліба. У селян відбирали навіть те, що жінки заховували в печі. Навесні 33-го року люди були пухлі, їсти було нічого, тому їли полову. Коли виростало листя на деревах, то зривали його, сушили, мололи і пекли хліб. З великими труднощами доживали до нового урожаю, але це не всім вдалося, тому що багато померло. Люди вмирали на ходу, як мухи.
Колгоспи збирали хліб і здавали все державі.
На базарі хліб був дорогий, пуд коштував 500 крб. в Україні, а в Росії – 30 крб. І по Україні пішли чутки про штучно створений Сталіним голодомор, мета якого – знищити українську націю.
Люди їздили в Росію за хлібом, а особливо у Вороніж. Білетів на пасажирські поїзди в Росію не продавали. Але один раз у неділю їздив вантажний поїзд № 41, який возив людей у Вороніж. Були такі випадки, що люди помирали з голоду під час поїздки за хлібом, тому що, купивши зерна, змушені були неділю ждати поїзда назад. За неділю людей з мішками зерна збиралося дуже багато. Усі в поїзд не вміщалися, тому зерно грузили у вагони, а самі їхали зверху. Багато людей гинуло у вагонах. Ось так люди їздили в Росію за зерном. На Україні його продавали, частину залишали собі, тому багато людей вижило.
Мій дід їздив у Вороніж за зерном тричі. Таким чином урятував свою сім’ю й вижив сам.
Записала учениця 10 класу Руденко Алла у 1995 році.
Хоменко Тетяна Якимівна, 1914 року народження
Я добре пам’ятаю ті трагічні дні. У пам’яті зринають окремі картини мого життя.
Вертаюся з роботи. Перейшла зелений гайок й опинилася на початку рідної вулиці. Ось і моя хата.
Дома чекає стомлена щоденними клопотами ненька, прийшов виснажений батько, Кебкал Яким Тимофійович, робітник цукрового заводу, разом з чоловіком Хоменком Михайлом, також робітником цукрового заводу. Бідна вечеря, проте як у всіх.
Праця в колгоспі забрала всі мої сили, підірвала здоров'я. Адже в колгоспі я виконувала різноманітну роботу – молотила зерно та чистила його й молотарками, і ціпами, полола буряки та картоплю, працювала на баштані.
Працювати була можливість тільки влітку, доки жнива. У ці жахливі дні виснажливої роботи людям платили по 20 коп. за день.
Що можна було придбати за цей мізер у магазинах ?
У магазинах було все, але міняли на золото та інші коштовності, а їх у нашій сім’ї не було, то так і перебивалися.
Тяжке життя спіткало всіх людей у той страшний, лихий рік. Селян обкладали великими податками, які просто неможливо було виплатити. За те, що не платили вчасно, забирали все, що можна понести, вивезти, загребти…
Був у мене брат двоюрідний, його сільрада направила до нас забрати невиплачені податки. У нас на печі залишився останній пуд проса. Він прийшов до нас, розговорився. Вибачився, клявся, що не винен у тому, що таке робить, але ж наказ… Чотири пари голодних, знесилених очей слідкували за кожним рухом „посланця”: він забирав їх останню надію на життя, бо не було більше нічого.
Була в нас стара швейна машинка – і ту забрали.
Люди мерли находу. Тяжкий слід залишив той рік на душі.
На все життя закарбувалися в серці ті лихоліття. Часто згадую 1933 рік і ніколи не забуду ті страшні дні.
Голодомор – то найстрашніше, особливо, коли він штучний. Так радянська влада знущалася з бідноти.
Записала учениця 10 класу Войтенко Наталія у 1993 році
Цегельник Варвара Єфимівна, 1923 року народження
Я, Цегельник Варвара Єфимівна, пережила голодомор 1932 – 1933 років. Народилася в селянській родині. Моїми батьками були Пономаренко Єфим Трохимович і Пономаренко Ганна Максимівна. У нашій сім’ї було семеро дітей: три хлопці й чотири дівчини. Наша сім’я жила небідно. Мали свою землю, худобу. Батько часто їздив до інших міст і сіл. Та батьків примусили вступити до колгоспу. Після цього наше життя змінилося на гірше.
Перед тим, як до нас приїхали забирати все їстівне, мати на припічку вибила цеглину й заховала до печі трішки зерна.
Чітко пам’ятаю день, коли до нашої хати увірвалися люди, які нишпорили по всіх кутках і шукали зерно. Вони били ступи й жорна. Ми з братиком Миколкою сиділи на печі, а під нами лежало сховане матір’ю зерно. Нас стягнули з печі, але схованого зерна не знайшли. Воно деякий час рятувало нас від голодної смерті. Крім того, ми рили землю і шукали гнилу картоплю. Ходили по полях і шукали залишки жита, їли різне зілля.
То був страшний час. Під багатьма дворами лежали тіла голодних людей. Напевно, сам Бог змилувався над нами й послав повінь. У річках, озерцях, болотах люди ловили рибу. Це якось рятувало від голодної смерті. Та смерть не обійшла нашу сім’ю. Під час голодомору загинули мої батьки, три молодші брати й сестра.
Записала учениця 10 класу Цегельник Катерина у 2008 році.
Шовкун Марія Кирилівна, 1920 року народження
Мені тоді було 12 років. Добре пам’ятаю весну 33-го року. Тоді вже існували колгоспи, які були засновані ще в 1928 – 1929 роках. Виросла я в сім’ї колгоспників. Мали ми колгоспне господарство. Уся сім’я працювала в колгоспі. Дітей теж запрошували на роботу. Збирали довгоносиків (це праця для хлопчиків), дівчатка пололи буряки. Нас приваблювало те, що нам давали певну порцію хліба, борщу чи юшки. У 32-му р. була повінь, яка вплинула на врожай. В Олександрівці, де я жила, були затоплені городи, вода підступала до хат. Ранньою весною 33-го р. люди побачили, що не зможуть засіяти хлібом поля, оскільки хліба не було. Почалися масові крадіжки: крали корів, свиней, овець, з погребів картоплю. Чим ближче до літа, тим голод наростав. Пам’ятаю проводи (поминки) 33-го року. Поминали сусідів у нашій хаті. Усе те, що принесли люди поминать, з’їли. До мене прийшла подруга Наташа. І така голодна... Попросила в мене хліба, щоб самій поїсти й віднести своїй матері. Моя мама дала їй трохи молока, шматочки хліба. Вона поїла сама і віднесла своїй мамі...
Або ще такий випадок. У колгоспі був обід. Несу додому в каструлі суп гороховий з колгоспної кухні. Коли біжить за мною голодна жінка й просить хоч одну ложку гороху...
Цілими днями по селу ходили голодні люди: односельчани та з інших сіл. Одного разу був такий випадок. Прийшов до нас чоловік. Він був такий голодний, що до хати вже не міг дійти. Сів на дорозі, попросив у мене трохи хліба. Хліб був спечений з листя корзи, з лободи, з буряків і макухи. Відрізала я шматочок хліба й налила трохи молока. Коли вийшла, він уже був мертвий.
Багато людей помирало від голоду. Мали ми сусідку, у якої було п’ятеро дітей. У 33-му році вони всі до одного померли від голоду...
Я не можу з’ясувати зараз причину голоду, але факт, що голод був, я підтверджую.
Записала учениця 10 класу Плиска Вікторія у 1995 році
