Іваницька Ганна Харитонівна,  1926 року народження

Я батька не пам'ятаю, але, як розповідала мати, він був учасником революції 1917року. Мати була простою селянкою, яка ходила на панщину. У сім'ї було двоє дітей: я та Василь. Коли помер батько, ми були ще дітьми. Коли його хоронили, я зі своїм братом сиділа на печі, і, щоб не так хотілося їсти, співали.  Нам давали грудочку цукру ми її з'їдали й знову співали.

1933рік – це найстрашніший рік у моєму житті. Ніде не було хліба, люди мерли находу. Їх ніхто не хоронив, а просто скидали всіх в одну могилу й засипали землею. У центрі міста, де зараз знаходиться побуткомбінат, була їдальня. Там харчувалися заможніші люди, у яких були гроші. А недоїдки давали сиротам, старим людям.

Мати, щоб прогодувати сім'ю, продавала всі домашні ужитки. Продавала одяг, посуд. У окремих  людей було  золото, яке вони  міняли на картоплю, борошно. Щоб прогодуватися, люди ходили в поле рвати колоски та їли їх.

По закінченню двох класів я пішла працювати в колгосп «Комунар». Одного разу працювала в полі. На моїх очах  померла  подруга, дівчина тринадцяти років, зморена голодом.

 У місті навіть траплялися випадки людоїдства. Коли вже мати проміняла всі речі на продукти, то  варили різне зілля, очистки від картоплі.

З того часу пройшло багато років, але страшне минуле забути неможливо.

Записала учениця 10 класу Дурнієнко Юлія у 1996  році

Кириленко Тетяна Федорівна, 1920 року народження

            Бабусина хата стояла на горбочку, біля самої дороги, тому всі нещасні люди йшли повз неї, часто падаючи біля воріт - раді, що дорога скінчилася і вони прибилися до якоїсь оселі. Сиділи, лежали, відпочивали... Уранці дехто з них був уже холодний. Бабуся клала на рядно померлого й  тягла до цвинтаря. Він був поряд. Коли вже зовсім не стало сил, останню жіночку прикрила землею біля самої дороги. Старі люди й зараз, простуючи мимо тієї могили, уклоняються, хрестяться. І мені здається, що люди кладуть хрести й поклони не тій жіночці, що під хрестом, а тій страшній годині, яка накрила народ своїм чорним крилом.

У батьків нас було шестеро: четверо хлопчиків і двійко дівчат... Тата призначили в комісію розкуркулення. Та коли він побачив, що розкуркулюють таких самих як він, бідняків, то відмовився...

Тоді комісія прийшла до нас. Усе забрали... Мама на колінах молила, щоб хоч буряки залишили, бо шестеро ж дітей! Усе забрали, до останнього хвостика... Хлопчики стали швидко спадати тілом, пухнути... Першим – трирічний Гриша. Він так спух, аж блищав! Усе просив: „Мамо, дай хлібця!”   Помер... За ним не стало мого напарника Василька – ми близнята були. А наш Петя – уже в другий клас ходив – помер останнім. Було вже тепло, ходили калачики їсти... Пам’ятаю, у Петі був буквар, а в ньому – така картинка: Сталін тримає дівчинку на руках, а внизу підпис: „Сталін взяв на руки Нелю і згадав про всіх щасливих дітей!”

А цих щасливих дітей щодня вивозили на кладовище й кидали в ями, мов дохлих собак!

Записав учень 10 класу Шелест Максим у 2007 році

Кривша Іван Аврамович, 1925 року народження

           Я, Кривша І. А., пережив голодомор 1932-1933рр.

Коли була проголошена колективізація, усіх змушували віддавати коней, корів, вози, упряж, знаряддя для обробки землі. Тих людей, які це не робили, називали одноосібниками. Тисячники ходили по хатах і забирали все до останньої квасолини. У нас з худоби було лише теля. Батько вирішив його швидше зарізати й продати, щоб мати хоч якісь гроші на хліб. Та все ж не встиг цього зробити. Тисячники забрали теля, а оскільки з худоби більше нічого не було, щоб їм віддати, то ми залишилися і без землі.

            На той час наша сім’я складалася з шести чоловік. У нас нічого не зоставалося їсти, не було чим топити піч. Мені тоді було сім років, братові п’ять. Тож ми  з ним ходили по городах і рвали прісну лободу, щоб мати хоч що-небудь зварила поїсти. У матері був золотий хрестик і сережки, то вона поміняла їх на хліб.

            Оскільки мої батьки не працювали в колгоспі, то батькові вдалося влаштуватися на залізницю, а мати була вдома з дітьми.  Від колгоспу не було ніякої допомоги.

            На моїх очах під парканами помирали люди. У моїй пам’яті залишилася картина, коли голодна смерть забрала маленьку дівчинку. Їй було п’ять років. Вона лежала й від голоду вже не могла рухатися. Мати цієї дівчинки теж не могла нічого зробити, бо була уже при смерті, то ж миші пооб’їдали їх пальці. Так вони й померли.

            Я вважаю, що цей голодомор був зроблений навмисне, щоб більше заморити людей, змусити працювати їх у колгоспі.                        

Записала учениця 10 класу Кривша Ірина у 2001  році.

Кундюба Марія Василівна, 1914 року народження

            Згадую те, що пам’ятаю, що пережила, переболіла душею... Весною 33-го голод почався повальний. Коні падали на дорогах (я носила їм воду, може підведуться!) Та де там! Налітали голодні люди з сокирами, і від нещасної скотини лишався тільки вологий слід.

            Мама порадила мені піти в колгоспний дитячий садок, може приймуть. Дітей до року там підгодовують: суп з макухи, іноді пекли деруни з картоплі. Прийняли санітаркою. Відверто кажучи, була звичайною прибиральницею – возила мертвих дітей на цвинтар.

            Коли тобі тринадцять, тобою завжди розпоряджаються старші. Сама я б не взялася за цю справу. Але старша няня, якій теж було як і мені, складала холодні кісточки дітей на візок, і ми удвох везли ховати. Запам’ятався кінець травня... Сонечко, вітерець віє! Вирішили навідатися до Касянів. Там була дівчинка шести років. У той день вона не прийшла до садка. Зайшли в хату – усі мертві. Наша дівчинка лежала, витяглася свічечкою, рученята складені, як годиться, личко ясне, високе... Не взяли дівчинку на візок, закопали біля хати.

...На цвинтарі, біля церкви, велика яма... Першим кинули маленького хлопчика. Вийшло в мене якось невдало, і няня, яка мала більший досвід, облаяла мене, і лише тоді я прийшла до тями. Щось ворухнулося в грудях... Наступного дня прийшла мати того хлопця, котрого я так невдало кинула в яму, спитала:

– Поховали окремо?

– Окремо, – відповіла я.

Пам’ятаю про свій вчинок і ніколи не забуду.

Записав учень 8 класу Шелест Максим у 2005 році

Лопух Олена Денисівна, 1910 року народження

            У 1933 році мені виповнилося 23 роки. Тому все, що пов’язане з голодом, я добре пам’ятаю.

            Наша сім’я була багатодітною (5 дітей). Я була найстаршою. Голод у 33-му в порівнянні з іншими людьми, спасибі Богу, ми пережили, не втративши жодного члена сім’ї. Мій батько від МТС сіяв гречку. Частину урожаю віддавали людям, які її сіяли, тому ми й вижили. Але, як зараз пам’ятаю, голод відчувався постійно, навіть після того,  як поїси.

            Ідеш було вулицею і то тут, то там бачиш людей, які лежали прямо на дорозі пухлі від голоду. Одні були мертві, інші – ледве живі. Вони протягували руки й просили хліба. Навіть згадувати страшно.

            У нас була сусідка. Жила без чоловіка з трьома дітками. Зайшла вона колись до нас, а на столі лежав шматочок хліба, наполовину випеченого з полови. Мовчки, не сказавши ні слова, вона підійшла до столу, узяла той шматочок і так же мовчки вийшла з хати. Ніхто на це не звернув уваги, бо такий уже був час. Тільки мій найменший брат заплакав, бо то йому мати виміняла хлібчика, тому що він найважче переживав голод.   

Записав учень 10 класу Миць Станіслав у 1993 році

Ляшенко Василь Якович, 1921 року народження

            Я пам’ятаю, яким заможним було життя до 30-х років. Тільки по Полівці працювало 7 млинів. Їх власниками були Шелест Кирило, Бовкун Олександр, Бундорос, Кліща, Зубенко, Філь, Кривошей. Під час колективізації вітряки забрали в колгосп „Комінтерн”. Масло самі колотили чи в маслобійні, у Центрі. Біля Троїцької церкви працювала крупорушка Замонського. Селяни-одноосібники були заможні й мали в більшості по парі коней. На базар дядьки звозили хліб, м’ясо, масло, молоко. Хліба привозили стільки, що й пройти по базару біля Троїцької церкви було важко. При непі був рай і людям, і скотині.

            Усе це зникло на початку 30-х років. А в 1932-1933 роках у людей не залишилося й зернинки, бо все позабирали активісти. Після того, як забрали хліб, активісти бігали по хатах і розбивали жорна. Навіть якщо хтось зумів заховати жменю зерна, то змолоти його було ні на чому. Активісти побили всі камені на жорнах.

            На Полівці від голоду померли Ляшенко Яків, Ляшенко Устя, Ляшенко Степан, Падун Антон і двоє чи троє їхніх дітей, Ляшенко Тимофій, Шелест Омелян і четверо дітей, Філь. Це ті, що я пам’ятаю.

            Мерців збирали по вулицях і відвозили на кладовище. Там їх хоронили у великих могилах. Я пам’ятаю, як такі могили викопували при вході на старе кладовище, що біля меблевої фабрики.

Записала учениця 5 класу Буняк Богдана у 2006 році.

Мазур  Софія  Степанівна, 1924 року народження

            Мені  тоді  було  9  років.  Я  дуже  добре  пам’ятаю  ті  страшні  дні,  місяці,  коли  всі  думки  зводилися  до  одного:  їсти,  їсти...  Голод  нестерпно  мучив  схудле,  безсиле  тіло.  Пізніше  ми  переїхали  в  Степові  Хутори.  Наша  сім’я  була  багатодітна.  Мама  й  тато  працювали  в  колгоспі. Готували  баланду  –  вариво  із  висівок,  дерті,  горохового  борошна.  Батьки  брали  на  роботу  маленьке  відеречко,  в  обід  одержували  кілька  черпаків  баланди  й  несли  нам.  Кожному  діставалося  по  кілька  ложок.  Пізніше  перестали  давати й  це.  Тато  десь  дістав  насіння  цукрових  буряків.  Мололи  його  в  жорнах,  додавали  в  те  борошно  жом  і  пекли  млинці.  Вони  були  бридкі,  просто  відразливі,  наче  з  тирси,  але  голод  –  не  тітка.

            Пригадую,  як колись  узимку  поїхали  наші  батьки  кудись (я  вже  й  не  пам’ятаю  куди).  Надворі  була  така  заметіль,  що  звідти  вони  виїхати  не  могли  2  дні.  А  в  цей  час  нам  треба  було  якось  жити.  А  тут  ще  й  в  колодязі  обірвалося  відро.  А  ми,  малі,  он  що  придумали:  набрали  в  каструлю  снігу й розтоплювали  його  на  вогні.   

            З  приходом  весни  наша  їжа  покращилася,  оскільки  вже  з’явилася  лобода,  кропива,  липове  листя.  Та  незважаючи  на  те,  мама  почала  пухнути.  Щоб  урятувати  сім’ю,  тато  взяв  мамину  каблучку,  кілька  шерстяних  платків  і  поїхав  на  Кубань.  Коли  через  тиждень  повернувся,  то  мама  не  могла  від  радості  знайти  двері,  щоб  йому  відчинити.  Тато  привіз  кілька  пудів  кукурудзи,  паляницю  хліба  й  борошно.  У  нашій  хаті  було  велике  свято.  А  тут,  на  щастя,  ще  й  отелилася  корова. 

            Тяжко  було  дивитися  на  односельчан,  які  пухли  й  падали  на  дорозі.  Дві  підводи  щодня  їздили  по  вулицях  і  збирали  мертвих,  звозили  їх  до  великої  ями.

 Записала учениця 10 класу Дудко Ольга у 2001 році

Мархай Дарія Григорівна, 1926 року народження

Наша родина була небагатою. Дід служив писарем, от і заробив дещо. Мали одну корову, коня, домашню птицю, невелику хату. Коли почалася колективізація, в сім’ї забрали все, навіть хату. Членів сім’ї назвали куркулями. Мого дядька вислали до Сибіру. Діда, оскільки він був дуже старий, залишили з дочками без нічого. Правда, знайшлися добрі люди, що забрали родину діда до себе. Мої тітки вийшли заміж, але  й їхні сім’ї також постраждали. Дядько Микола втік із Сибіру додому. Довгий час переховувався у нас. Але його помітили. Він знову тікає. На цей раз до Полтави, де й помер у 1975 році. Дід Василь так і не мав більше власної хати та землі. Він доживав свій вік разом з нами.

Коли розпочався голодомор 1932-1933 років, у нас залишилася лише невеличка ділянка землі. Урожаю в цьому році наша родина не зібрала, тому що весна була дуже дощова й на нашому городі утворилося справжнє озеро. Та й сіяти було нічим ні в нас, ні в колгоспі. Усе вивезли до Росії. Життя настало страшне. Я й сама дивуюся, як я вижила в той час.

Їли все, що можна було їсти. Пам’ятаю, як я часто бігала до наших сусідів. У них була корова, тому вони пригощали мене молоком. Доводилося їсти листя, траву. Дуже допомагав нам чоловік моєї тітки. Він працював на залізниці й часто привозив нам хліб. Пізніше він дуже постраждав за це. Завдяки його допомозі та допомозі інших людей наша сім’я вижила.

 Записав учень 10 класу Киселиця Олександр у 1995 році

Оксимець Лідія Пилипівна, 1923 року народження

            На той час мені було десять років. Моїх батьків радянська влада заслала до Сибіру, звідки вони не повернулися. Я залишилася жити сиротою у своєї тітки. Новостворені колгоспи не дали бажаних результатів.

            У нас було забрано всі харчі, до останньої зернинки.  Ми пухли з голоду, але все ж таки вижили. Мені страшно було дивитися на тих людей, які, не знайшовши собі шматочок хліба, помирали від голоду. Були навіть випадки, коли померлих від голоду ховали без домовини. Їх звозили підводами на кладовище й ховали  в братських могилах.

            Одного дня мій батько прислав листа. Він писав, що мати померла від голоду. Батько працював на будівництві залізниці. Праця була дуже тяжкою, годували погано, підкошували різні хвороби. Через три місяці мій батько помер від цинги.

Записала учениця 10 класу Оксимець Наталія

Падун Любов Антонівна, 1921 року народження

            Я, Падун Любов Антонівна, народилася 1921 року в місті Носівка. Батьки мої, Падун Антон Якович і Падун Палагея, були українцями, звичайними селянами. Сім’я наша жила бідно. Родина складалася з чотирнадцяти чоловік (12 дітей і батьки).

            Моїх батьків насильно залучили до праці в колгоспі. У нашої сім’ї відібрали все, чим ми жили й харчувалися. Того страшного часу я працювала в колгоспі, пасла корів. Мати не працювала, бо вдома були малі діти, за якими вона доглядала. Під час голодомору від голоду померли мати, сестра Соня, брат, батько. Сестру Оксану забрали до Німеччини під час фашистської окупації.

            Так, на той час було справжнє горе... Пам’ятаю, як я, ідучи до школи, заходила до сусідів і просила хліба чи хоч щось поїсти. Яке ж то було навчання, коли голодний і холодний? Жили тоді всі тяжко. Їли лободянку, зілля. Ходили по городах і шукали гнилу картоплю.

            Звичайно, голодомор був. Та для чого його зробили, я не знаю. Під час голодомору ми отримали лист від материної рідної сестри. Вона писала, що на власні очі бачила, як зерно висипали до річки з великих автомобілів і нікому не дозволяли навіть наближатися до нього.

            У свої 87 років я підтверджую, що голодомор був і я була його свідком.

(1)(2)(3)(4)(5)