Переважною більшістю ми на словах прагнемо об’єктивності в оцінках фактів і подій навколо себе. Насправді, лише прагнемо, а кожний міряє життя своїм мірилом, сприймаючи нормою включений, скажімо, голосно опівночі телевізор в багатоповерхівці чи сигарету в зубах в оточенні жінок або ігнорування, сидячи в електричці чи автобусі, що поруч стоїть людина похилого віку чи каверзує малюк в руках у матері… Не злічити, скільки прикладів з цього приводу може навести кожен, пояснюючи їх, найперш, станом культури людини, до якої опонує. Натомість вже друг одні хтось із тих же, для кого вчинок інших вважається ненормальним, винесуть сміття на вулицю чи вивезуть його в лісосмугу, кинуть недопалок тієї ж сигарети на вулиці чи байдуже пройдуть мимо підлітків, котрі розпивають спиртне… 

 Ми -- надзвичайно різні і, вважай, однакові водночас у малому й великому. Згадайте, зовсім недавно по-різному оцінювали і помаранчевий майдан, й останні під завісу свого правління сумнівні нагороди президента В. Ющенка, які влада вкладала в свідомість людей, як правильні. І така суперечлива правда влаштовувала за мовчазною згодою багатьох.

 Мені здається, що істина насправді нині нікого не цікавить. Її, як жар-птицю надзвичайно непросто упіймати у нинішньому розмаїтті періодичних та Інтернет-видань, програм електронних ЗМІ. Надто у час, коли суспільство дихає повітрям передвиборних баталій. Наразі істина в кожного своя, надто партійна. Та й поза цим так звана незалежна преса в пошуку дешевих сенсацій, далеко не прагне об’єктивності.  

 Днями колега перповів мені епізод, який збунтував його душу. До головного лікаря, не нашого, зауважу, зателефонував журналіст із питаннями, котрі не могли не обурити керівника. Мовляв, чи не був випадок у закладі, щоб хворий украв щось у лікаря чи не помер він з його вини або повісився після встановлення діагнозу й т.д.

 Невже ми в такому часі живемо, що нічого кращого запитати не міг журналіст у пошуках своєї «правди» для газети в керівника закладу, навіть добуваючи сенсацію? Бодай, як виживає лікарня чи як знаходять своє місце під професійним сонцем у колективі молоді колеги, чи підтримує їх місцева влада житлом і увагою, або як громада сприяє допомогою з особистих продовольчих запасів, аби поповнити меню хворих, а коштами -- лікарняну касу, про кращий досвід лікарів, справді ентузіастів, із щедрим серцем і золотими руками.

 Я називаю цей перший зустрічний приклад для того, щоб, шукаючи кожен правду в нинішньому непростому житті, не розминувся при цьому з істиною. Вона одна, не завжди доступна, збагненна, тоді як правда у кожного своя, нерідко влаштовує вона багатьох, здається, навіть бажаною, правильною. Але мине зовсім небагато часу і в ній, буває, розчаровуємось.

 Так було не раз і після виборчих баталій. З вуст кандидатів чули-перечули красиві програми, обіцянки, вважай, заживали уже із жар-птицею в обіймах. Не те, що із журавлем, а потому й горобця в руках не потримали, навіть не побачили. Переможців опісля не судять, їх уже терплять. Нерідко довго, до наступних виборів. Але життя настільки швидко поспішає вперед, що, в крайньому разі, уже це б змусило нас прихилитися більше до істини, якщо ми в ній зацікавлені і прагнемо не тільки своєї правди…

О. НЕСТЕРЕНКО.