Свого часу заклади, подібні цьому, цілком офіційно називали «богадільнями». Тобто, шпиталями чи лікарнями, у яких не стільки поправляли своє здоров’я, скільки доживали останні, відміряні Творцем роки свого земного шляху. У тиші та спокої, як і належить людям, які гідно та покірно звикли спримати всі біди, труднощі та випробування, якими впродовж усього життя наділяв їх Всевишній. Пізніше їх стали називати будинками ветеранів, і в них зустрічали свою старість ті, хто своєю нелегкою працею на полях і фермах, у виробничих цехах і на будовах впродовж багатьох років наближав наше «світле майбутнє», перш за все думаючи про Батьківщину і лише потім -- про себе. А в результаті підійшли до свого життєвого порогу, так і не встигши побудувати ні комунізму, ні власного родинного щастя, ні народити дітей, котрі б стали їм надією й опорою, підтримкою на останніх крутосхилах їхнього життя… Тепер це - стаціонарне відділення територіального центру обслуговування одиноких непрацездатних громадян. Або -- будинок для престарілих. Може, й занадто різко та прямолінійно, проте ця назва, як на мене, найбільш повно визначає його форму та призначення. Від травня пішов п’ятнадцятий рік, як Мринське відділення прийняло своїх перших мешканців. За весь цей час стіни цього старенького, але затишного, як бабусина хата, приміщення стало домівкою, а персонал та сусіди -- справжньою родиною більше, ніж для сотні одиноких стариків з усього району. Ось і нині, своє життєве надвечір’я тут проживають двадцять п’ять літніх жіночок. Є серед них дуже важкі, вважай, лежачі, та більшість обслуговують себе самі. Старики -- вони як діти. Щирі та безпосередні, з відкритою душею та лагідним поглядом помережаних павутинками літ очима, щирою посмішкою до кожного, з ким спілкуються. Принаймні, на ноті доброзичливості та материнської щирості розпочалося знайомство мешканців відділення з новопризначеним директором територіального центру обслуговування одиноких непрацездатних громадян, якому підпорядковане відділення, Л.О. Нестеренко. Затим доки Людмила Олександрівна обговорювала з завідуючою Валентиною Іванівною Здоренко ряд наболілих для відділення господарських та інших проблем, ми не могли не скористатися нагодою та не познайомитися з мешканцями однієї з кімнат відділення ближче. Сестри Світ тісний. Ось і в двох літніх жіночках, котрі проживають нині у одній кімнаті, я відразу ж впізнала своїх колишніх знайомих -- сестер Серафиму та Ганну Снігир. Кілька років тому разом з представниками влади та управління соціального захисту ми вітали зі сторічним ювілеєм їхню маму. Людно було тоді на подвір’ї їхньої хоч і старенької та чепурненької, помережаної кущиками яскравих чорнобривців та красоль, оселі, де зібралися не тільки гості та рідня, а й сусіди, односельці-мринчани. Квіти та подарунки, щирі слова ювілярці, активній учасниці сільської художньої самодіяльності, неперевершеній майстрині гри на домри та гітарі, чудовій вишивальниці. -- У сто два роки поховали ми свою матусю, - розповідає молодша з сестер, Ганна Степанівна. - Затим хвороби та немічність змусили переселитися сюди старшу сестру, а після перенесеного мною інсульту незабаром компанію Серафимі тут склала і я… Вважай, з перших днів війни комсомолка Серафима Снігир поповнила ряди добровольців на фронт. Дарма, що багато вже стерлося у пам’яті восьмидесятивосьмирічного ветерана, а ось номер своєї військової частики, полку та дивізії першого білоруського фронту скаже, здається, навіть спросоння. Як і той вогненний бойовий шлях, який за два роки на передовій у якості санінструктора, затим -- листоноші й вже пізніше - кухаря -- пройшла шляхом на Київ, Житомир, Попельню… То вже пізніше на лацкані її парадного піджака до ордена Вітчизняної війни, медалей «За бойові заслуги» «За Перемогу над Німеччиною» присусідилася низка ювілейних відзнак, а перші -- бойові, для неї завжди будуть найдорожчими, найріднішими… Повернувшись додому, свою «війну» продовжувала на колгоспному полі та фермі, допомагала мамі піднімати на ноги молодших братів та сестер, тішачись їхнім сімейним щастям, вчасно не потурбувалася про своє, власне. Утім, хто його знає, як воно краще: бути все життя самій чи одружитися з таким, як Ганна. П’яницею виявився та ще й неробою, чого аж ніяк не шанували у їхній працьовитій дружній родині. Натомість Ганна і в колгоспі, затим у паркетному цеху та на цегельному заводі трудилася. Отож недовгим було її заміжжя. Шкода, що дітей не нажили, можливо, тоді б у її житті склалося по іншому… До сина не поїду. Так йому і сказала… А ось ще одна її сусідка по кімнаті Ольга Василівна Чуєнко народила не одну, а трьох дітей. Синочків-соколиків Колю, Васю та Віктора. Сама з багатодітної родини, де зростало аж шестеро дітей, вона й з чоловіком Василем Івановичем мріяла про таку ж... Сорок років минуло вже, як трагічно загинув чоловік. Згодом довелося пережити ще не одну трагічну втрату -- кілька років потому розбився на мотоциклі її Василько, а згодом надійшла звістка про те, що пішов з життя Віктор. Тепер молить Господа, аби хоч з Миколою все було добре. Далеко занесла його доля, аж у Тюмень. Там його домівка, сім’я, робота. Часто звідти не наїздиться, хіба що зателефонує зрідка. Добра в Ольги Василівни була помічниця -- Лариса, соціальний працівник. Та відійшовши після перенесеного нею десять місяців тому інсульту, зрозуміла, що й з нею буде сутужно дома самувати. Отож у Мрин сама попросилася. Й не шкодує. Син нещодавно телефонував, казав, що у вересні буде у відрядженні в Москві, тож заїде, забере матір з собою. А то й перед людьми, каже, соромно -- є син, а держава доглядає… --А я не хочу. Кажу, навіщо тобі такий клопіт, - розповідає Ольга Василівна. -- Не перенесу я далекої дороги. А якщо й доїду, то що я там, на чужині, робитиму? Незручності вам створювати, чи що? Я вже якось тут, зі своїми буду. Тут хай мене й поховають… Ще й іншим допомагає… --І правильно, Василівно, -- підключається до розмови ще одна сусідка, мешканка Лихачева Марія Прокопівна Назаренко. -- За сина, його сім’ю, звичайно, молися -- нехай їм там буде добре. Та тепер вже ми тобі і родина, і розрада, і допомога… Не погодитися з цим не можна. Надто, якщо знати саму Марію Прокопівну. Колишня ланкова тут вже десять років. Бідова, гостра на язик, а проте справедлива, совісна та роботяща -- так про неї кажуть не лише подруги по кімнаті. Може, коли на душі й сутужно, а проте вигляду не подає. Навпаки, так і сипле жартами. --Брат з війни не повернувся, тож ми з матір’ю прожили все життя удвох. А ще -- у колгоспній роботі. Своя хатина старенька, дивись, завалиться, тож тодішній голова Петро Семенович Кононенко каже: давай Маріє, тобі будинок виділимо. А я кажу: «Давайте вже сімейним, а мені самій там жити буде сумно та страшно». Тепер я тут, а хата моя вже давно, мабуть, і завалилася. Але я не байдикую. Треба -- допоможу і картоплю чи цибулю в погребі перебрати, чи на кухні щось підсобити. Заскучаю за селом -- поїду, невістку перевідаю, ще і їй щось допоможу по господарству. Мені ж не важко… --Ще й по морозиво нам до магазину сходить, -- підтакують подруги. --Нам тут добре -- чистота, порядок, по двічі на день підлогу миють. Наша санітарочка Люба Огій для нас як сонечко. І годують добре. Й одяг, погляньте, який нам дають. Такої одяганки в мене і в молодості не було, -- демонструє Марія Прокопівна свій гардероб. -- І купають, і зачіски роблять. Не життя, а справжній рай. Не стала переконувати Марію Прокопівну у протилежному. Добре, якщо їм тут подобається. Адже більшість з них, хто за трудоднями та сільською роботою світу білого не бачив, хто пережив війну та голод, кого забрали сюди із стареньких холодних та часом й навіть голодних одиноких хатин, тут і справді видається раєм. Втім, навіщо їм знати про ті проблеми та тривожитися вирішенням тих питань, котрі не йдуть з порядку денного завідуючої відділенням Валентини Іванівни Здоренко та всього персоналу. Ось вже кілька років поспіль однієї з проблем актуальних тут залишається каналізація. Зважаючи на специфіку закладу, щось потрібно вирішувати з облаштуванням не звичайних ванн, а душових кабінок, туалетів. Де б ще бодай одну пральну машину-автомат дістати. Та й дах над будівлею вже давно час перекрити. Час від часу й сама будівля нагадує, що їй вже більше ста років -- ремонтувати треба частіше. Та й лавки, на яких люблять грітися проти сонечка старенькі вже пора замінити. Як викрутити на все це кошти з куцих соціальних призначень. Про це говорили, зібравшись на свою перше раду з новим директором територіального центру, вишукували ресурси та прораховували всі можливі варіанти. Та про це стареньким знати зовсім не обов’язково. Вони прожили достойне життя й мають повне право зустріти своє надвечір’я у теплі та добробуті. Й так воно буде обов’язково… К. ГАВРИШ.
|
