У вікопомному червні 1941 року ми малі й ще безтурботні цього словосполучення не знали й не розуміли, наскільки велика біда увірвалась у наше розмірене, мирне життя. Голопузі і босоногі, з вічними «циплятами» на ногах ми гамірливими ватагами гасали по центру, набиваючи кишені брудних, латаних-перелатаних штанців різнокольоровими камінцями з гранітної бруківки центральної шосейної дороги. Осідлавши суху соняшникову стеблину із загнутим кінцем ми лиш гралися у «війнушки», уявляючи себе бравими кавалеристами. Увесь центр, від хлібопекарні, розташованої тоді навпроти готелю, до зарослих лепехою берегів річки Носівочки і аж до лікарні був полем нашої битви, де кожен почувався героєм. Тоді ще ми не розуміли, чому дорослі тітки і дядьки так суворо і сумно раз-по-раз звертають погляди на захід, а наші матері стали такими знервованими і боязкими. За найменшу провину, на яку раніше й увага не зверталася, тепер лаяли і шмагали лозиною. А ми, розмазуючи сльози по брудних щоках, за кожної можливості все одно втікали у свої бур’яни, продовжуючи свою іграшкову війну і навіть не підозрюючи, що розпочалася справжня, де вбиті не встають і переможені не міняються місцями з переможцями. … Десь далеко, у бік Ніжина, у вечірніх сутінках величезним червоним язиком палахкотіло полум’я, глухо лунали вибухи. Бабусі, дивлячись у небо, накладали на себе хресне знамення, а дядьки-пенсіонери, яких за віком не призвали до лав Радянської Армії, димлячи самокрутками, стурбовано розмірковували. -- Ну, що будемо робити, Кириле? -- звернувся Йосип Сорока до свого сусіда Сабашенка. -- Наші відходять, німець давить з усіх боків. Чули, Брест стояв до останнього, проте ж сили настільки нерівні… -- І сили нерівні і техніка у германця могутня. А головне, ці кляті фашисти напали зненацька, порушивши договір про ненапад, -- долучається до розмови Олександр Жмихов, нервово затягуючись їдким димом, -- Хоч і вік наш непризовний, але я твердо вирішив йти до військкомату і проситися на фронт. -- Не візьмуть, -- сумнівається Кирило Сабашенко. -- Нам усім тут уже за сорок, а Указ президіуму Верховної Ради СРСР наголошує на тому, що мобілізації підлягають чоловіки 1905-1918 років народження. Йосип Сорока і Кирило Сабашенко жили поруч, через межу, і міцно товаришували, а знаний у Носівці пічник Сашко Жмихов, доки не добудував свою хату біля Троїцької церкви, зі своєю дружиною Настею і маленьким сином квартирував по сусідству з ними. Так вони і трималися разом, підтримуючи один одного. А бідам тоді був лиш початок. Зовсім небагато часу минуло і Носівку заполонили німецькі загарбники. Я з друзями Миколою Білошапком та Миколою Івановим, як завжди, крутився у центрі, спостерігаючи за чужими бійцями. Вони були зовсім не схожі на наших солдат у пілотках з червоними зірками, які на початку 1941 року на вантажівках їхали через наше місто в напрямку Ніжина. Тоді на розі біля вулиці Поштової машини зупинилися і бійці вистрибували з кузовів, нашвидкуруч поправляючи пояси і пілотки, шикуючись у шеренги. Ми юрбою підходили до них і з захопленням роздивлялися зброю, зазирали в кабіни вантажівок. Радощам не було меж, коли бійці дарували нам якісь дрібнички -- червону зірочку, звичайний ґудзик від військової форми, грудочку цукру, гільзу від патрона тощо. А Миколі Іванову справді пощастило -- один із бійців подарував йому стареньку, вигорілу пілотку. Хлопчак на радощах притиснув пілотку до грудей і аж на місці затанцював, а потім, злякавшись, що подарунок відберуть, заховав його за пазуху. Тепер же біля місцевої «Пивної», що тоді знаходилася перед будинком райпобуткомбінату, метушилися ворожі солдати у незнайомій нам формі -- мадяри. Вони гучно розмовляли по-своєму, заклопотано снували туди-сюди, а потім, знявши з себе одяг, всідалися біля розпаленого багаття і підносили до вогню натільну одежину -- сорочки і кальсони. Від того відгодовані воші тріщали, неначе кулеметні патрони, а вояки реготали, що чути було на всю околицю. Хлопчаки боялися цих солдат з бородатими обличчями. Вони немов прострілювали своїми недобрими поглядами і розважались тим, що лякали дітей, імітуючи постріли: притупували ногами і різко викинувши вперед руку гучно кричали «Пуф! Пуф!». Перелякані, ми розбігалися врізнобіч, але недалеко, до найближчих будівель із-за яких і далі спостерігали за ворогом. Якось, сидячи у своїй засідці, ми вперше побачили німців. У сірозелених френчах, із зображенням орла на високих фуражах і в начищених до блиску високих, як труба, чоботях -- вони поводилися самовпевнено і лякали нас набагато більше. Адже навіть ми, малі, знали, що вони вважають себе «хазяями нового порядку», а мадяри -- лише допоміжні війська, словом, прислужники. Ми завжди все підмічали до найменших подробиць і блукали де заманеться: на дітвору німці майже не звертали увагу. Якось ми, за звичкою, вештались біля окопів і побачили, як один із солдат грає на незнайомому нам маленькому інструменті. Він помітив нашу зацікавленість і поманив до себе пальцем, та коли ми підійшли ближче, почули від його товариша звичне «Паф! Паф!» Та гармоніст швидко обірвав його -- ми тільки й розчули, що слово «кіндер», і протягнув мені свою губну гармошку. Зрештою я наважився взяти його подарунок і навіть уважно простежив, як він показує техніку гри на цьому інструменті. Затим солдат вручив мені шматочок масла, а Миколі -- плитку шоколаду і, потріпавши по щоках, розвернув нас за плечі, відсилаючи геть з прощальним «Ауфідерзейн». Раді-радісінькі ми щодуху помчали додому. Мати, дізнавшись, що я підходив до ворожих військових, вже було взялася за батькового ременя, та, побачивши грудочку дорогоцінного масла, заспокоїлась і навіть послухала, як я граю на подарованому інструменті. Та моя дитяча радість була занадто короткою в оточуючому мороці біди. Завернула вона і до нашої хатини. Дев’ятого липня 1942 року мого батька разом із групою червонопартизанців розстріляли в ніжинській в’язниці. Цю трагедію я вже описував на сторінках «Носівських вістей» у листопада 1991 року, а також у книзі «Така гірка пам’ять». Носівка зачаїлася у страху. Люди боялися спілкуватися і майже не покидали своїх будинків навіть вдень, а що вже говорити про «комендантські години». То були дні моторошного очікування, а 18 вересня 1943 року наше місто буквально захлинулося у горі. Добре пам’ятаю, що того дня стояла безхмарна, ясна погода і особливо страшними були ці загрозливі чорні цятки на блакиті неба, які стрімко наростали і перетворювалися на ворожі літаки. Смертоносними круками вони нависли над нами, заглушивши своїм ревінням усе живе навкруг. Це вже був третій наліт фашистських бомбардувальників за короткий час і навіть в самому повітрі повис дух смерті. Бомби падали в найбільш густо забудовані райони. Мов смолоскипи, палали хати, стогнали люди, галасували собаки і домашнє птаство… Носівка здригалася від безперервних розривів бомб. Одна з них упала поруч з нашою хатою, інша -- вкінці городу. Мазанку так трусонуло, що вилетіла віконна рама і злетіла частина солом’яного даху. Мить -- і знову вибухи. Мати схопила мене за руку і потягла на город, де була заздалегідь викопана яма. На деякий час залягла глуха тиша, а потім страшний удар і ще один -- зовсім поруч з нами. -- Біжимо до тітки Уляни, -- підхопилася мати. Бігли чимдуж, особливо через дорогу. Мить і ми на подвір’ї Розумів. Тітка Уляна, лякливо озираючись, швидко впустила нас у хату, навіщось замкнула двері білими від борошна руками. -- Сідай, Насте, -- заклопотано вказала на лаву. -- Я тутечки хліба хотіла спекти, та не дають іродові душі. Тільки заходжусь місити, як антихристи тут, як тут. Щоб їм добра не було… Ніби почувши тітчині прокльони, ворожий бомбардувальник скинув бомбу точнісінько між нашою та її хатами. Задзвеніли склянки і миски, посипалось скло із вікон прямо в діжу з тістом. -- Господи, Цариця Небесна! Що ж вони роблять прокляті! -- забідкалась тітка Уляна. -- Ходи, Насте, сюди. І швидко-метко нирнула під піч. Ми слідом -- ледь втиснулись. -- Мабуть, Уляно, треба тікати звідси, -- сполохано шепоче мати. І ми знову біжимо. Зупинились на вулиці і мов остовпіли. На подвір’ї Марії Забарної чорніла величезна вирва із свіжою паруючою землею навкруг. Перекошена хата без стіни і даху. Сусідка Ліда Руденко, яка прийшла товкти пшоно в ступі так і застигла у роботі нежива. Неподалік тіло Меланії Малош, Надії Карпій… Надривний жіночий плач лунав із сусіднього двору: так і не встиг добудувати хату Кирило Москаленко. Страдницька земля буквально захлиналась людською кров’ю. Поруч надривно стогнала поранена в ногу Маруся Забарна. Сусід Віктор Гармаш положив її на візок і притьмом повіз до лікарні. Пізніше ми дізналися, що їй так і не вдалося врятувати ногу, залишилася змолоду інвалідом. Трирічна донька Марії Забарної під час бомбардування якраз гралася із сусідським хлопчиком Федьком. Його мати Ганна Григор’єва прикрила обох дітей собою, поклавши їх на долівку. І, на щастя, біда оминула їх. А ось чотирнадцятирічного Петю Кияшка смерть таки наздогнала на городі Сабашенків. Прямим попаданням була зруйнована хата Улити Ковальської, миттєво обірвавши й життя господині. Не обійшла біда й дядька Кирила Сабашенка. Блідий, як полотно, сидів він на подвір’ї, зпершись на стіну -- обличчя перекосилось від болю, а замість лівої руки звисав шмат закривавленого ганчір’я. важким горем звалилося на плечі дружини й дітей каліцтво чоловіка і батька. Сім’я ж велика, спробуй подбати, щоб хоч хліб на столі був. А тут фашисти, що не день, то стукають у хвіртку. -- Яйка, млеко, давай, матка, -- націлюють автомати у груди… Вигрібали все дочиста. І страшно навіть уявити, якби всім було, якби люди не тримались гурту, не ділились родина з родиною останнім, сподіваючись, що перебідують, переживуть гіркий час неволі. Зібравши кривавий врожай горя, того дня бомбардування скінчилось надвечір. Цілу ніч ми з матір’ю не спали, боячись почути в небі знайоме гудіння. А на ранок 19 вересня мама міцно пригорнула мене до грудей, поцілувала в чоло і з особливою ніжністю привітала мене з днем народження. Я став старшим на рік і вчора народився удруге, побувавши у справжньому пеклі й вийшовши із нього живим. Хай навіть із скаліченою душею. Віктор ЖМИХОВ, офіцер Радянської Армії. м. Кривий Ріг.
|
