Добрим словом услід хочу згадати голову Софіївки, ветерана радівської роботи Катерину Павлівну Саливон, хоч не менш світлих споминів не тільки в мене, а й сільчан і про її попередницю Марію Павлівну Панченко. Пошли їм доле з Божим благословенням довгого віку і здоров’я примножте. 

 Маленька степова Софіївка -- село з особливим характером, але світле, добре, гостинне, як і господарі. І ці ватажки громади були такими ж: простими, мудрими, надзвичайно людяними. Вони теж уміли працювати із людьми. Коли вже в інших громадах люди, вважай, розчарувались владою, Катерина Павлівна на річні свої звіти перед громадою збирала повнісіньку залу. Зірок з неба вони не знімали, але знали відповіді на всі питання, були сумлінними виконавцями розпоряджень і постанов із владних верхів. Рідко їм дякували, а переважно слухаючи на бюро чи виконкомах, шукали причин, за що покритикувати. Знаходили, обминаючи, хай навіть скромні, ініціативи керівниць, бо в їхніх вчинках було щось, хай у крихітках, протестантське, самостійне. Зрештою, все закінчувалось добре, хоч і без медалей, але й без доган поверталися в Софіївку. І на пенсію пішли досить скромно обидві -- старша два роки не діждавшись державної, молодша дещо краще.

 Про обох ветеранок вже й забули в наступних поколіннях радівців і виконавчої влади. А мені згадалися ці невтомні трудівниці, які були справді патріотами свого села, залишивши щедрий слід у добрій пам’яті сільчан.

 Так багато згадую про них і в позірі на нинішній головуючий склад територіальних громад і не менш -- з огляду на чергу, яка вишикувалася в очікуванні місцевих виборів 31 жовтня. Звичайно, не беру до уваги ні освіту, ні вік, ні необхідні знання радівської роботи, які набуваються при бажанні. Тільки задумуюсь, хто з кандидатів зможе працювати так, бодай як ці дві жінки, -- відповідально, вимогливо, взяти на свої плечі нелегку ношу, відбутися душею й совістю громади. Звичайно, зовсім не з числа тих, повторюсь, у кого намір відпочити на посаді чи досидіти до пенсії, або доточити її на хлібному таки місці. А ось чи є для цього ділові якості в характері, окрім бажання, ще й розуміння, що бути на чолі громади в нинішній час діючих і грядущих реформ -- досить відповідально і є певний ризик зійти, завчасно на шляху до кар’єри, як свого часу в тій же Софіївці канула в непам’ять сільрадівська дворічка, розділена двома головами.

 Зрештою, то був інший час, коли сільському голові й не дозволяли особливо думати. Думали й керували за них. Непевне тому, що чотири роки після помаранчевого майдану, коли сільські ради лишились, вважай, без керма й вітрил, посіяли не найкращі думки, що сільському, та й міському, голові можна прожити таким собі почесним весільним гостем, якщо не генералом. Цим можу пояснити переважно довгу чергу на крісло голови в ряді громад. А, може, в цьому прагненні до влади, як у любові, що, зазвичай, обминає свідомість?

 А втім, факт виборів-2010 входить в історію: на одне місце у вісімнадцяти громадах претендує в середньому четверо кандидатів. І це при тому, що в п’яти конкурс зовсім мінімальний, а в Лихачеві взагалі вибори без альтернативи. Ніхто тут не наважився конкурувати із шановною Ніною Олексіївною Ковбасою. Либонь саме тому, що вона саме Та, хто потрібний людям, як добрі мої друзі -- софіївські головихи.

О. НЕСТЕРЕНКО.