Це покоління ми називаємо переможцями. Вони винесли на своїх плечах війну, найгрізнішу з усіх попередніх на землі. А ще підняли з руїн і відбудували країну. Їх самовідданістю Батьківщині, ратним і трудовим подвижництвом, мужністю, відвагою і героїзмом було вирішено надскладне завдання -- врятувати свій народ, Європу і Азію від сумної долі. Вони ходили на таран, в атаку, з гранатою кидалися з окопу на ворожі танки, косили ворога вогнем, виносили на своїх плечах з бою поранених -- робили все, наближаючи Перемогу. Вони були першими в бою за місто, вокзал, станцію, село, хутір -- бо це була їх фронтова робота. Всі вони приймали військову присягу і виконали її з честю.

Минають роки і все далі віддаляють нас від того страшного часу. Ідуть із життя ветерани. Їх у селі Рівчак-Степанівка залишилося в живих з десяток. А всього пішло на фронт в роки Великої Вітчизняної війни 410 жителів села, із яких загинуло 240. Вони пішли у Вічність молодими, красивими, вольовими і мужніми. Про це свідчить і стела з фотокартками деяких фронтовиків (50 із 240), що висить в ЗОШ Рівчак-Степанівки. Ми ніколи не дізнаємося, як вони пішли з цього життя. Життя і їх відхід в тишу -- це історія нашої країни. Велич і слава держави. Головне для них було -- чесне служіння Батьківщині. Вони -- це загублені в боях і ті, що нині ще здраствують, зробили все, щоб чесно виконати свій обов’язок.

Коренастий. Середнього зросту. Міцно збитий. Хода некваплива, без жодного зайвого руху. Ходить з палицею. Волосся з сивиною. Погляд уважний, оцінюючий. Це -- ветеран війни Павло Петрович Осадчий. Він протягує міцну, мускулисту руку. В очах його -- іскорки доброти. Розповідь його спокійна і впевнена, коли мова заходить про минулі бойові роки.

Бойова біографія Павла Петровича почалася в жовтні 1943 року за Києвом у складі І-го Українського фронту 60-ї армії генерал-лейтенанта І. Д. Черняхівського. До неї входив і його 18-й гвардійський корпус. Був він піхотинцем, рядовим стрільцем. Спочатку йому вручили гвинтівку Мусіна, а вже через деякий час став Павло Петрович кулеметником, першим номером.

На кулеметника в бою відкривалося дійове полювання, головним було -- подавити його різними способами. Випробуваним був -- масовий мінометний обстріл його позиції. Він -- учасник боїв за Шепетівку. Із розповіді Павла Петровича, обстановка була складна. 7 січня супротивник підтягував сюди великі резерви. Правий фланг наших військ перейшов до оборони, а лівим наступали. В другій половині дня 15 січня супротивник здійснив контрудар. Розгорілися кровопролитні бої. Ворог глибоко вклинився в наші бойові порядки. 27 січня, після перегрупування, наш 18-й гвардійський стрілецький корпус перейшов у наступ і після тяжких боїв Шепетівку було взято. Ось тут, на дорозі війни, несподівано зустрілися ми, земляки з однієї вулиці, з Василем Григоровичем Дзюбою. Він теж був кулеметником. Пригостив я його цукром, що окупанти не встигли вивезти. Але перемога наша була недовгою. Вночі німці перейшли в контрнаступ. Нам довелося Шепетівку залишити. А вже 11 лютого ми перейшли в рішучий наступ і оволоділи містом. Фашисти намагалися повернути втрату, але зусилля їх були відбиті. В одному з цим боїв я отримав поранення в праву ногу, куля пройшла навиліт. Лікувався в Баку. Там же після закінчення лікування зачислили мене в танкісти. Пройшов навчання і нас ешелоном відправили в Прибалтику. Бої проходили біля містечка Тукумс. Екіпаж танка складався із чотирьох чоловік. Відваги екіпажу було не позичати.

-- Тільки вперед! -- наказував нам командир.

При появі сталевої армади німецькі частини вже вили: «Увага! Танки!» В їх лавах гуляв страх. Танк давив, бив і косив вогнем. Він носився полем бою, немов вихор. Ворожі гармати ламав, немов дрова. Піхоту супротивника поливав гарячим свинцем. І це все робив лише один наш танк. В бою під латвійським містечком Блідене ворожий снаряд тупо вдарив у бік танка. Іще удар! Заклинило башту. Загорівся танк. Загинув екіпаж, залишився лише я. Ворожа піхота, рухаючись у напрямку до палаючої машини, волала: «Рус, здавайся!» Через запасний люк вибрався із палаючої машини і кинувся бігом до наших передових частин. Вслід тріщали кулеметні черги. Не влучили. Пощастило. Залишився живим. Зарахували мене в новий екіпаж. Знову ожив двигун. Танк рвонув на поле бою. Наша піхота вітала підтримку. Той бій було виграно. Піхотинці підходили до екіпажу, щоб торкнутися гарячої броні і подякувати танкістам за бажану перемогу.

Попереду у Павла Петровича Осадчого були інші бої уже на Далекому Сході. Потім -- служба в Німеччині. Демобілізувався у 1948 році. Повернувся в село, змінивши бойову машину на мирний трактор. Працював 34 роки трактористом. Механізатори виходили на пенсію у 55 років, а Павло Петрович працював до 60. До бойових нагород «За відвагу», ордена Вітчизняної війни та інших додалися трудові.

Василь Григорович Дзюба призваний до лав Радянської Армії після визволення села 16 вересня 1943 року. У Володьковій Дівиці пройшов перевірку і був відправлений за Київ у 60-у армію. Там, під Коростенем, точилися жорстокі бої. Василь Григорович був кулеметником, першим номером. Другим номером у нього був земляк з однієї вулиці, ровесник рядовий Василь Олександрович Рожок. В бою був поранений, відправлений в медсанбат, потім у тил на лікування. Після лікування признаний інвалідом. Повернувся в село, де працював у колгоспі до виходу на пенсію. Василь Григорович закінчив війну старшим сержантом. Нагороджений бойовими нагородами. Працював у сфері культури. Живе нині в містечку Козелець Чернігівської області. Почесний громадянин міста Коростень та сіл Хотинівка і Ускорость Коростенського району, які йому в ході боїв випало визволяти. В селі Хотинівка він -- почесний колгоспник. Його наділили земельним паєм.

У селі Чеповичі Коростенського району є братська могила, де поховані солдати родом з Рівчак-Степанівки. Василь Григорович Щорічно відвідує місце, де вів бойові дії в 1943-1944 роках. Вшановує полеглих в боях однополчан. Бажаний гість він і в рідному селі Рівчак-Степанівка. Це з його ініціативи 16 вересня щорічно в селі вшановуються визволителі села від німецьких окупантів.

Петро Іванович Крисько, 1925 року народження. В тридцяті роки минулого століття щорічно, -- з розповіді Петра Івановича, відвідував піонерський табір села Татарівки (нині Софіївка). Тут був районний центр літнього відпочинку дітей. Сосновий ліс, повний малини, штучні сажалки, облаштовані панські ще будиночки під житло -- все літо приймали на відпочинок учнів на канікулах. 

-- Пам’ятаю, -- веде розповідь Петро Іванович, -- чіткий розпорядок табору, -- підйом, зарядка, умивання, сніданок і гра на повітрі, купання, екскурсії на природу, кіно, зустрічі з цікавими людьми. Пам’ятається мальовниче того часу село Татарівка і ставок посередині села, на якому плавали на човні. Потім була війна. Окупація села майже два роки. 

 Після визволення Лосинівки 15 вересня 1943 року призвали Петра Івановича в ряди Червоної Армії. Запис призовників проводили в клубі села. Запам’яталася йому перша розмова з офіцером, який запитав: «Бажаєш служити в армії?» Не зрозумівши питання, відповів: «Ні!» затим збагнувши відповів ствердно: «Бажаю!» Потім була довга піша колона до збірного пункту у Володькову Дівицю з мішками за плечима нехитрого дорожнього харчу. Відбулося комплектування команд, розташування їх у вагони і відправка на 1-й Білоруський фронт. Тут і дізнався Петро Іванович, що буде артилеристом 4-ї протитанкової бригади. А частина, в якій йому випало служити, -- 275-й протитанковий артилерійський полк. Спочатку було прискорене навчання, прийняття військової присяги і 23 лютого 1944 року рядовий Крисько -- вже у складі гарматного підрозділу вступив у свій перший бій з ворогом, про який згадує:

-- Вийшли на позицію поруч із піхотою. Облаштувалися. Але ворог почав наступ з іншого напрямку. Довелося вже в ході бою міняти сектор обстрілу. З’явились незручності, але підрозділ справився з ними і своєчасно відкрив вогонь по наступаючих на їхню позицію німецьких танках. В тому бою було влучним вогнем підбито декілька танків, інші повернули назад. Відзначився підрозділ гармати, в якому був іПетро Іванович. На його рахунку один із ворожих танків.

 25 квітня 1944 року 275-й протитанковий артилерійський полк був уже під Ковелем. Зайняли позицію. Німці відкрили шалений вогонь. Перший снаряд не долетів, а другим накрило весь підрозділ. Рядовий Крисько дивом залишився живим. Позиція полку була розбита. Вся територія усипана розбитою військовою технікою. Численні ями від розривів бомб і снарядів, окопи, траншеї стали братськими могилами для загиблих, земля набула бордового відтінку. Довелося відходити в тил своїх військ. Зброї не залишив. Добрався до ріки. Переправився на протилежний берег. Там вже збирали рештки полку. Вони були невтішні. Залишилось чоловік тридцять. 

-- Нас відправили на передову і передали піхотному командуванню, згадує Петро Іванович. – 27 квітня з боями ми взяли Ковель. За ці бої я отримав подяку від Верховного Головнокомандуючого Й. В. Сталіна.

 Пам’ятає Петро Іванович, як отримали в частині листа і піонерський прапор від московських школярів з проханням пронести його разом з бойовим Червоним прапором до перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.

…І знову були бої, тепер уже в складі піхоти і в званні сержанта, адже Петро Іванович був весь час на передовій і вважався досвідченим солдатом. Брали висоту. Німці уперто оборонялися. Не раз доводилося підніматися в атаку, але кожного разу, рясно обсипані кулями, припадали до землі.

Ціною втрат, великих зусиль ворог був видавлений з своєї позиції. За цей бій командир обіцяв, що буде оформляти документи на сержанта Криська на нагородження орденом Червоної зірки. Але скоро командир був тяжкопоранений і відправлений у полковий медпункт. Так і не отримав сержант обіцяної нагороди. А в липні 1944 року в одному з чергових боїв Крисько був тяжкопоранений. Спочатку перебував у польовому госпіталі, потім його евакуювали на лікування до міста Чернігів. Після лікування Петра Івановича направили служити в місто Ніжин у будбат. Там він отримав після закінчення війни свою першу і останню нагороду -- медаль «За перемогу над Німеччиною». У 1946 році був демобілізований з лав Червоної Армії, пройшовши кругами воєнного лихоліття. Шість місяців перебував на передовій, в боях, без нагород, але вдячний долі, що залишився живим. Це була йому найвища нагорода за перебування на передньому краї війни. Після звільнення з армії закінчив курси трактористів і все життя працював механізатором до виходу на пенсію.

Ткаліч Михайло Васильович. Рядовий. Піхотинець Призваний до лав Червоної Армії у жовтні 1943 року. Пройшов місячне навчання в місті Арзамас і був направлений на Ленінградський фронт. Службу проходив у 893 стрілецькому полку 196-ї стрілецької дивізії. Визволяв Естонію від німецьких окупантів. В цьому ж полку знаходились ще два земляки -- рядові Андрій Никифорович Ткаченко та Андрій Григорович Рубель. Бої в Прибалтиці носили напружений характер. Німці тут інженерно себе укріпили і вести з ними бій було занадто тяжко. Позиції піхоти поливались свинцевим дощем, а між ними рокотали, свистіли, вибухали снаряди та міни. Навколо все горіло, але фашисти уперто не залишали свої позиції. В тому бою Михайла Васильовича тяжко поранило. Він був відправлений у військовий госпіталь для надання швидкої допомоги. Під містечком Місау в бою загинув рядовий Ткаченко А. Н. Похований у братській могилі. Рубля А. Г. було звільнено з рядів армії після тяжкої хвороби, від якої він і помер. Михайло Васильович Ткаліч за інвалідністю після лікування звільнений з лав армії. Нагороджений орденами і медалями.

Після семиденних запеклих боїв 20 жовтня 1944 року столиця Югославії була визволена військами Третього Українського фронту. Першим в Белград увійшли частини 4-го гвардійського механізованого корпусу і дивізія Югославської Народної армії. В кінці листопада Белградська операція була завершена. Війська фронту провели перегрупування для походу в Угорщину. В складі цих військ крокував дорогами війни піхотинець старшина Володимир Андрійович Ткаченко. На його гімнастерці красувались медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги». Після Белграда додалась -- «За визволення Белграда». На початку грудня, за розповідями Володимира Андрійовича, почали форсувати Дунай в районі югославських населених пунктів Батіна і Апатін. Вдень готували плоти з підручних матеріалів. Використовували очерет. Коли настав вечір, почали переправу. Німці відкрили шалений вогонь. Щоб вести прицільніший, фашисти місце переправи і річку освітлювали ракетами. Вогонь вели трасуючими кулями. Горіли плоти. Бійці кидались у крижану воду. Від розривів снарядів піднімались фонтани води. Від кулеметних черг гинули солдати. Зібравши в кулак зусилля, не відчуваючи страху і втоми, гребли все швидше: швидше в сторону, яка сіяла смерть. 

17 днів ішли уперті бої за плацдарм, за його розширення і єднання в один. Опір німців було зламано. Ми з’єдналися біля озер Веленце і Балатон з військами Другого Українського фронту. Бої за Будапешт були дуже тяжкі. Із 27 грудня по 18 січня 1945 року тривали лої за визволення Пешта і з 20 січня по 13 лютого -- Буди. Це був найтриваліший штурм європейської столиці. За участь в боях за визволення Угорської столиці старшина Володимир Андрійович Ткаченко отримав медаль «За взяття Будапешта». Ця перемога дала можливість швидко просуватися радянським військам на Віденському напрямку. Він також -- учасник боїв за Відень, який взяли за 6 днів. Нагорода за цю перемогу -- медаль «За взяття Відня». Цим подіям нині виповнюється 65 років.

Василь Васильович Лавреха, старший лейтенант, командир піхотного взводу у складі Першого Українського фронту з січня 1945 року йшов по місцях ратної слави предків. Його взвод звільнив від німецьких загарбників сілезьке містечко Болеславець (Бонцнау). Це польське містечко славне тим, що в ньому у 1813 році помер фельдмаршал Кутузов. В центрі містечка встановлено гранітний обеліск, на якому викарбувано напис: «До сих мест довел князь Кутузов Смоленський победоносные войска российские, но здесь смерть положила предел славным его делам. Он спас Отечество и открыл путь освобождения Европы. Да будет благословенна память». 

Командуючий Першим Українським фронтом І. С. Конєв видав наказ заснувати почесну варту біля пам’ятника Кутузову, а всім військовим частинам і окремим військовослужбовцям, які проходили мимо пам’ятника, віддавати йому військові почесті. Василь Васильович не тільки був учасником цих подій, а, маючи фотоапарат, зафіксував на згадку і пам’ятник, і ритуал. Це була його найдорожча фронтова реліквія ветерана. Добрим словом згадував це містечко.

Іван Микитович Михайлик. 1925 року народження. Рядовий. Піхотинець. З боями дійшов до Берліна. Ось його розповідь.

…Берлін стояв у вогні та диму. Напрямком нашого наступу був центр міста -- Рейхстаг. Із-за кожного кутка по нашій піхоті стріляли кулемети, по танках палили фаустники. Фашисти шукали собі укриття на перших поверхах будинків, в магазинах. Ми притискались до танків. Від бою вулиці ставали руїнами, а будинки -- скелетами. Німці, як загнані звірі, ховались у кожній норі і стріляли. Чути крики та стогін. Кожен із нас був на межі смерті. В якусь мить потужним ударом мене кинуло на бруківку. Там, де відчував біль, побачив страшне видовище: до кісток вирване стегно. По нозі стікала тепла червона кров. Ноги відказали. В очах потемніло. В тяжкому стані до медсанбату винесла медсестра, де лікарі врятували мені життя. Це був мій останній бій. Він був за Берлін. 

Довгий час Іван Микитович лікувався в госпіталі, потім вдома. Працював у колгоспі ковалем. Рана не заживала, давала про себе знати. Помер у 1953 році. Йому було всього 28 років.

Восени 1943-го Лосинівським райвійськкоматом у 17 років був призваний до лав Червоної Армії Лагус Василь Степанович. Із райцентру відправили до міста Ніжин. Штаб по формуванню команд для відправки на фронт розміщався в Ніжинському педагогічному інституті. Помили. Обмундирували. Планували відправити за Київ, де точилися жорстокі бої. Обстановка скоро там уже складалася на користь Червоної Армії і за наказом Верховного Головнокомандуючого «Зберегти молодь», ешелон повернули на Далекий Схід, у Приморський край під Владивосток. Служив рядовим у частині протиповітряної оборони, яка входила до складу 25-ї армії генерал-лейтенанта Чистякова. В ході бойових дій на Далекому Сході в серпні 1945 року дійшов до Пхеньяна. Зенітники вели охорону наступаючих військ від повітряного нападу японської авіації. В одному із боїв з авіацією був поранений. Лікувався. Як інвалід бойових дій був звільнений з лав армії. Працював у колгоспі. Нагороджений орденами і медалями.

Динник Іван Федорович проходив службу на Далекому Сході. Рядовий. Служив у службі охорони державної і військової таємниці. Учасник війни проти Японії. Нагороджений орденами і медалями.

Разом із своїми однополчанами на Далекому Сході з боями брав населені пункти Маньчжурії і Китаю Лавреха Федір Назарович. У місті Мукдені узнав, що Японія капітулювала. Нагороджений орденами і медалями.

Минають роки. Наближається 65 річниця великої перемоги. В глибину історії відходять події сорокових років ХХ століття. Стираються з пам’яті події. Не забудьмо ж імена, подвиги і справу, яку вони виконали, вірні своїй Батьківщині, військовій присязі.

Микола ТКАЧЕНКО.

«Носівські вісті» №8(9129)