Після поразки 23 серпня 1943 року під Орлом і Курськом німецькі частини поспішно відкочувалися на Захід. Це був не відхід і не вирівнювання фронту, а спішна втеча. По дорозі через село потягнулися колони військових автомашин, танків, тягачів, артилерії, мотоциклів із сірою масою касок і пілоток піхоти, кінських візків, навантажених майном, пораненими та медперсоналом військових шпиталів німецькими чиновниками. В цьому безкінечному скопищі техніки і військових знаходили свій притулок і ті, хто два роки вірно служили новому порядку: бургомістри і старости, карателі і поліцаї, перекладачі німецької поліції, різної масті зрадники, коханки. Вони бігли за своїми господарями.
На початку вересня 1943 року лінія фронту змінялася щоденно. Далекі заграви, що спалахували вечорами на південному сході, ставали все яскравішими і врешті жителі села стали чути грім артилерійської пальби. Молодиці і старі бабусі, що чекали на своїх синів з війни, а то і вісточки, ставали обличчям до тих спалахів і молилися. В небі все частіше з’являлися радянські літаки-розвідники.
15 вересня 1943 року, здавалось, ніщо не порушувало рівноваги ні в природі, ні в житті села. Тільки там, вправо від Ніжина, немов грім, увесь день гула канонада. Вона з кожною годиною ставала все ближче і гучніше. Настала чотирнадцята година. Це був час обіду. Вся сім’я (нас було шестеро) зібралася за столом. Батько відкрив накритий рушником хліб, нарі
...
Читати далі »
