Напередодні

Після поразки 23 серпня 1943 року під Орлом і Курськом німецькі частини поспішно відкочувалися на Захід. Це був не відхід і не вирівнювання фронту, а спішна втеча. По дорозі через село потягнулися колони військових автомашин, танків, тягачів, артилерії, мотоциклів із сірою масою касок і пілоток піхоти, кінських візків, навантажених майном, пораненими та медперсоналом військових шпиталів німецькими чиновниками. В цьому безкінечному скопищі техніки і військових знаходили свій притулок і ті, хто два роки вірно служили новому порядку: бургомістри і старости, карателі і поліцаї, перекладачі німецької поліції, різної масті зрадники, коханки. Вони бігли за своїми господарями.
 На початку вересня 1943 року лінія фронту змінялася щоденно. Далекі заграви, що спалахували вечорами на південному сході, ставали все яскравішими і врешті жителі села стали чути грім артилерійської пальби. Молодиці і старі бабусі, що чекали на своїх синів з війни, а то і вісточки, ставали обличчям до тих спалахів і молилися. В небі все частіше з’являлися радянські літаки-розвідники.
 15 вересня 1943 року, здавалось, ніщо не порушувало рівноваги ні в природі, ні в житті села. Тільки там, вправо від Ніжина, немов грім, увесь день гула канонада. Вона з кожною годиною ставала все ближче і гучніше. Настала чотирнадцята година. Це був час обіду. Вся сім’я (нас було шестеро) зібралася за столом. Батько відкрив накритий рушником хліб, нарізав кожному по шматочку. Бабуся, Лисовета Федорівна, поставила на стіл глибоку миску борщу. Всі взяли ложки і почали обідати.
 Раптом вулицею хутко побігли сусіди і цивільні люди, що ще недавно сиділи і відпочивали біля сараю.
-Підіть узнайте, в чому справа, -- звернувся батько до бабусі.
 Вона хутко вийшла із хати і, побачивши сусідку Катерину Мусіївну Вальченко, що бігла із села, запитала в неї, в чому справа.
 --Кажуть, -- перевела вона подих, -- у Макіївці німецька машина вирізала всіх людей, -- випалила та і побігла далі щодуху в напрямку до своєї хати.
 Немає нічого страшнішого в діях маси людей, як паніка. З’ясовувати дійсні обставини не було в кого. Війна логіки не знала. Хто що де чув, те й передава. Все могло бути. Про акції окупантів «Жива стіна», «Кільце» в селі добре знали. Поява десь німецьких військових в чорній формі СС вказувала на те, що дика акція відбудеться вже в найближчі години. Люди боялися акцій і газових камер (душогубок). Беззбройні селяни, відчувши загрожуючу їм небезпеку, кинулися в біга, намагалися сховатися хто куди міг -- у ями, канави, скирти.
 В дійсності такий факт в цю годину в селі Маккіївка таки відбувався. В зайнятому ще німецькими військами селі палали вулиці, ішов пошук та розстріл колишніх радянських керівників та комуністів.
 Село порожніло. В сім’ї з обідом було покінчено. Поклали ложки на стіл і, прихопивши взуття, -- мерщій на вулицю. Бабуся тільки й кинула нам навздогін слова: «Біжіть! Я вас знайду!» Мати схопила нас трьох за руки (тоді мені було шість, братику -- чотири, а сестричці -- одинадцять років), не вибираючи дороги, через городи, вигін, стежками і зупинилися лише в чистому полі на лосинівській землі. Кругом нас був степ, як рівний стіл, зелені острівки сіл, знову степ та села на горизонті. Де ж тут було ховатися, коли все навколо, від села до села проглядалося немов на долоні! Зустріли ми тут тітку Йовдоху Динник, що бігла з сином Іваном. Почали переводити дух, приходити до пам’яті, а мати радитися, що роботи. В ті тяжкі роки окупації односельці допомагали один одному, старалися разом винести той тягар життя, що валився на їх плечі.
 В небі над Лосинівкою з’явилася німецька «рама», яка робила кола, спостерігаючи вступ радянських військ до селища. Надокучливе її гудіння перервали наші винищувачі, які з’явилися зі сходу. Зробивши декілька разів обліт «рами», обстрілявши, змусили її повернутися на захід. Над степом знову стало тихо.  Мами знайшли у нас в кишенях якийсь ніж і почали розширювати нам канаву, якою обкопували бурякові площі. В цю розширену канаву поклали нас, дітей, нарвали трави і прикрили зверху. Тільки потім почали готувати місце для себе. Так серед поля, в канаві ми пролежали години три-чотири. Затим, коли все стихло, мати прийняла рішення повертатися додому.
 В той час, як ми були в полі (із розповіді Г. І. Захарченко (Рухайло), молодь села, яким було по 16-17 років, якимось чином дізналася, що Червона армія вже в Лосинівці, побігли їм назустріч. Там почали просити командирів визволити і наше село, але їм відповіли: «Чекайте нас завтра». А нас біля ставка зустріла бабуся. Ми всі майже дійшли до будинку школи, де в окупацію мешкав німецький комендант і знаходилася дільниця поліцаїв, як просвистіли снаряди і один за одним від вибухів на городі І. Лагуса здригнулася земля. Снаряди не долетіли до будинку метрів триста. Це були постріли з німецької сторони.
 Ми зупинилися. Бабуся сказала: «Мені боятися нічого. Я піду додому, а ви ідіть в ясокориння. Я там вас знайду». Бабуся пішла додому, а ми - у вказаному напрямку.
 В небі весь час літали літаки. В надвечірньому синьому небі закрутилася сніговерть листівок. Їх я знімав рукою в повітрі і пакував на долоні.
 --Що там пишуть? -- запитала мати у Петра Івановича Лагуса і Петра Никифоровича Коновала, які тримали в руках листівки.
 --Це -- листівки Червоної Армії. Пропонують німцям здаватися в полон і не чинити опору, -- відповів Петро Іванович.
 Ми подолали глибоку канаву, пройшли картопляну леваду, яка була і молодому саду, і досягли осокорків. Там, під молодими стрункими стовбурами, які були покриті густим гіллям з зеленим листям, переховувалися майже всі мешканці села Степанівки. Канаву цю викопали ще в тридцяті роки метра на півтора, як кордон між землями села Степанівка і селищем Ворошилова (нині Веселе). Канаву обсадили осокорками і на цей час їм було по двадцять років. Ввечері бабуся принесла нам вечерю (молоко і хліб) та рядно, на якому можна було спати і накритися. З метою маскування звечора і вночі втікачі вогню не палили.

 Визволення
 На кінець доби 15 вересня 1943 року на штабних картах корпусних і стрілецьких дивізій 60-ї армії генерал-лейтенанта І. Д. Черняховського прямою червоною лінією був виділений районний центр село Лосинівка, визволений Червоною Армією. Зайняття цього важливого стратегічного пункту позбавляло німецьке командування маневру силами і засобами між містами Ніжин і Прилуки. За задумом командування по визволенню Чернігівської області операції планувалися починати в різний час, вони немов перекривали одна одну, не давали можливості маневрувати супротивнику резервами, які у нього ще залишалися. Здійснення намічених операцій виконувалися шляхом ударів по флангах, оточуючи і знищуючи угруповання супротивника.
 На дану добу німецькими військами були ще окуповані ряд районів і сіл області та міста Чернігів, Прилуки. Ворог чинив відчайдушний опір. Наказ ставки ВГК військам Червоної Армії був чітким -- Київ повинен бути визволеним до 7 листопада.
 Село Рівчак-Степанівка на початок 16 вересня на картах в штабах ще не позначалася синьою лінією -- територія, що зайнята супротивником. 16 вересня виповнювалося два роки окупації. Наближався день його визволення. Першим біля села з’явився розвідувальний загін з метою зібрати дані про ворога і місцевість. Це було о 3-й годині 16 вересня. Розвідники прямували з Лосинівки полем і не могли обійти осокорки, в яких відпочивали втікачі з села. Поява групи червоноармійців передавалася втікачами із вуст у вуста. І слів було два, але які вагомі, дорогі і давно очікувані: «Наші прийшли!» Кожному хотілося на власні очі побачити і упевнитися, що дійсно нарешті прийшов час визволення. Православні бабусі і жінки хрестилися зі словами: «Слава тобі, Господи! Нарешті дочекалися!» З канави піднімалися і бігли назустріч бійцям Червоної Армії втікачі -- чоловіки і жінки, діди і бабусі, юнаки і дівчата. Діти бігли за батьками. Немовлят несли на руках. Перші, що досягли розвідників, тисли їм руки в радісній посмішці, обіймали і цілували, курці обмінювалися махокрою.
 Розвідники були підтягнуті, у формі, в чоботях,плащ-палатках, на грудях бойові нагороди, з автоматами через плече. Їх оточили колом. Питань було безліч, як і відповідей. Розвідників цікавило, де німці, чому тут ховалися, як прожили ці гіркі роки. Селян -- де воювали, як добралися, з якими труднощами зустрічалися. Після зустрічі з розвідниками всі, хто переховувався в ясокорках, почали повертатися в село.
 А в цей час в штабі стрілецької дивізії полковника Д. І. Лукіна командирам ставилися бойові завдання на 16 вересня. О 7-й годині без зупинки в селі прослідував авангард і пункт управління маршруту руху військ. Перші частини дивізії увійшли в село о 8.35. День був сонячним і теплим. Сама природа дарувала святковий настрій. Село було тихим і ще порожнім. Народ поступово стікався до головної дороги. На фронтоні колишнього магазину Степанівки і на колишньому будинку сільської ради Рівчака майоріли червоні штурмові прапори визволених сіл, міцно прив’язані солдатськими ремінцями. На кожному з прапорів -- п’ятикутна зірка, трохи нижче від неї -- серп і молот. Це виконали солдати авангардного підрозділу.
 Перші частини увійшли в село по шляху з Лосинівки. Маршрут долали в пішому порядку. Вони ішли під своїм бойовим прапором, на якому вишиті слова: «За нашу Радянську Батьківщину!» Під цим прапором вони перемогли в Курській битві, тепер гнали супротивника на захід, принесли визволення селу. По боках дороги стояли мешканці села, вітаючи визволителів квітами і махаючи руками. В колоні бійців дружно, на всі груди затягнули пісню «Священная война» на слова поета В. Лебедєва-Кумача, музика А. Александрова. Вона звучала як набат, лунала на вулиці звільненого села. Лунала так, що аж мороз поза шкуру, до горла комок підступав, а у жінок і стариків на очі наверталися сльози. Зустрічаючі бігли за колоною, обнімали незнайомих, але таких рідних людей, цілували стомлені, але з посмішкою вуста солдатів. Сльози радості і щастя покривали обличчя жінок, які плекали надію, хай і не відразу, може, пізніше отримати хоч якусь звістку з фронту від чоловіка чи батька, сина, що десь і комусь в цей час також ніс хвилюючі миті визволення. Вчора, після страшної паніки, село було зовсім порожнім. Тепер воно ожило, наповнилося щасливими людьми. Повернулися і звуки, і фарби, які на цілі два роки покинули його. Визволення це несли бійці Центрального фронту (командуючий генерал армії М. Ф. Ватутін), до складу якого входила 60 армія генерал-лейтента І. Д. Черняхівського, до якої входив 7-й гвардійський механізований корпус (132, 280, 143 стрілецькі дивізії), командуючий мехкорпусом генерал-лейтенант І. П. Корчагін, командири дивізій генерал-майори Шкрильов Т. К., Голосов Д. Н., полковник Лукін Д. І. Село Рівчак-Степанівку визволяли воїни 143 стрілецької дивізії полковника Д. І. Лукіна. На цьому напрямку дій стрілецької дивізії німці не чинили опору. Вони рятувалися втечею до Східного валу за Дніпро, тому втрат з обох сторін не було. Передові частини через село слідували в напрямку: Калинівка, Коломіцівка, Носівка. За піхотою пройшли артилерійські частини супроводу наступаючих частин з гарматами, гаубицями, мінометами, безвідкатними орудіями, зенітні та протитанкові установки. Вони були на колесах і пересувалися самохідно і буксувалися автомобілями Урал, ЗІС та студебенерами.
 За артилерійськими частинами потягнулися тилові. По вулицях ішли і їхали червоноармійці. Вони зупинялися у дворах, садках, берегах, маскуючи від нападу з повітря свої кухні і візки. Приготування їжі відбувалося на причіпних похідних кухнях на одно-, двохарчових котлах. При зупинках частин в селі санінструктори стрункі й підтягнуті дівчата, в пілотках набакир, з медичними сумками через плече, з червоними хрестами робили червоноармійцям необхідну перев’язку ран, одержаних в попередніх боях. То тут, то там, біля хат стояли мешканці села і жваво розмовляли з червоноармійцями, пригощаючи їх молоком, салом, овочами, фруктами, махоркою.
 В ніч із 15 на 16 вересня сусідка по вулиці Федоска Даниш підняла серед ночі Івана Ткаченка і почала благати допомогти -- у невістки Галі, почалися перейми, а допомогти нікому, всі з обіду в селі поховалися так, що неможливо нікого знайти. Іван Никифорович відгукнувся прийняти пологи, наказавши підготувати все необхідне і нагріти води. Пологи були непростими, але закінчилися без ускладнень. Галя після четвертої ранку народила дівчинку, яку назвали Пашею. Це була перша громадянка села, яка народилася в день його визволення -- 16 вересня 1943 року.
 Всі наступні дні через село слідували армійські частини. Вони спішили до Дніпра визволяти столицю Київ.
 Микола ТКАЧЕНКО.