 Ветерани війни та праці -- наші часті редакційні гості. Заходять новинами місцевими поділитися, зауважити з приводу чи свої пропозиції щодо якоїсь порушеної газетою теми або ж діяльності влади висловити тощо. По доброму заздримо їхній ініціативності та життєвому оптимізму, не зважаючи на прожиті ними роки, проблеми та хвороби. Іноді бува, десь у глибині душі відчуваємо, що їхнє непереборне бажання виховувати всіх чи критикувати все, дратує. Й водночас погоджуємося з ними, що наше молодше покоління буває встократ інертнішим своїх попередників. Що приростаючи корінням до свого, особистого, нерідко байдуже закриває очі на загальне, вкотре підтверджуючи звання кимось влучно підміченого «втраченого покоління». На подібні роздуми навели нещодавні відвідини редакції однієї з активісток ветеранського руху в районі. Йдучи тротуаром повз Меморіал Слави, що в міському парку, з хвилюванням у голосі розповідала ветеранка, -- спостерігала ось таку картину. Молода жінка, вийшовши на прогулянку зі своїми малятами, на санчатах спускала їх з пагорба аж від підніжжя монумента. А на її зауваження з приводу святості цього скорботного для носівчан місця з Вічним вогнем та викарбуваними на граніті прізвищами всіх загиблих у роки Великої Вітчизняної війни земляків лише байдуже стенула плечима. Що втішного можна сказати? Хіба те, що посіяні в серці молодички зерна байдужості до своїх батьків та дідів колись проростуть гіркими пагонами забуття вже у душах її сьогоднішніх малят. Чи що в житті подібні цій ситуації непоодинокі?Буває, що топчуться не лише по пам’яті героїв чи інших визначних діячів, а й забувають про власний рід-плем’я. Не вірите? А ви пройдіться літньої пори по кладовищу, погляньте, які бур’яни часом розкошують на могилах у багатьох, з ким ще кілька років тому зустрічалися на вулицях, працювали в одному колективі чи були просто знайомими. Мабуть, таки зчерствіли душами. Поховавши небіжчика з музикою чи з батюшкою, на другий день відвідали могилку, посумували, трохи поплакали, та й вже. Якось іще затримався старий звичай поминати на 9 і 40 днів, на півроку й рік. А потім? Потім раз на рік, на проводи. А що ж через півстоліття, чи й більше? А нічого-нічогісінько! Спробуйте, знайдіть на наших кладовищах хрести з давнішими датами поховання. Марні зусилля – не шукайте, бо не знайдете. І нема нам ніякого діла до диваків у різних там європах чи америках, які ведуть свої родоводи до десятого коліна і пишаються давністю свого роду-племені. Не доведи Боже усім нам втратити свої витоки, свою історію, пам’ять… К. МИХАЙЛЕНКО.
|
