Меню сайту
Наше опитування
Найбільша шкода об'єкту благоустрою
Всього відповідей: 16
Банери

Носівські сайти
Погода
Погода Носівка Прогноз погоди у Чернігові Прогноз погоди у Києві
Головна » 2010 » Лютий » 23 » Один із героїв Крут Сергій Захвалинський - уродженець міста Носівка
15:06
Один із героїв Крут Сергій Захвалинський - уродженець міста Носівка
420 українських студентів вступило у бій під Крутами
150 з їх числа загинуло, в тому числі розстріляно 29 полонених

29 січня 1918 року на підступах до Києва, під станцією Крути, зустрілися українські підрозділи Центральної Ради та більшовицькі війська, які йшли з Росії. Проти 420 український юнкерів, студентів та гімназистів виступало понад 4 тис. радянських вояків. Бій був тривалим і завзятим. Користуючись присмерком, українські війська почали відступати зі станції Крути до своїх ешелонів. Більшості це вдалося. Але не всім.

27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, опинилися в полоні. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин. Відтак ці 29 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. А що сталося з рештою учасників бою під Крутами?

З окопів за парти

Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон’юнктуру більшість авторів стверджують, що начебто всі, хто побував у бою під Крутами, загинули. Але це неправда! Залишилися численні спогади учасників крутянських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети. Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10–12 юнаків, тіла яких забрали до Києва.

Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб. Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся. У лютому 1918 року один із цих гімназистів впав на полі бою під Бердичевом. Решта вже у березні повернулися до Києва, де ще за кілька місяців успішно закінчили гімназію. Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР. 
Зокрема, колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками. У 1921–1923 роках перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції.

Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики. Саме він був командиром куреня. Сот ник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював лише 1-шу сотню куреня. Саме Сварика привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі. Оскільки Василеві було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника. Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.

Українські юнкери

Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу були змушені чекати аж до 1921-го. Всі вони, звісно, формально вже були старшинами українських військ, але фактичного затвердження свого службового становища не мали.

Зі старшого курсу 1-ї Української військової школи варто згадати сотника Армії УНР Яко ва Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із міста Цибулів, що на Київщині. Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го взяв участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником. Після розгрому рейду Тютюнника Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів уникнув полону й після того ще два роки брав участь у партизанській боротьбі з радянською владою. Помер у Польщі 1937 року.

Інший представник старшого курсу поручик Іван Грушецький у часи Визвольних змагань працював стройовим командиром у Спільній юнацькій школі, що готувала старшин для Армії УНР. Потім висвятився у священика. Був парохом православної цер кви на Волині. У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці. Помер Іван Грушецький у камері в серпні 1940-го...


Визнання Україною

7 березня 1921 року Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом: «До мого відома дійшло, що в складі Української армії перебувають бувші юнаки 1-ї та 2-ї українських військових шкіл (хорунжих), що першими вступили в 1917 р. до українських старшинських, або українізувавши істнувавші тоді російські юнацькі школи (як от бувшу Константинівську), або повівши боротьбу за створення власних юнацьких шкіл, незалежно од існувавших тоді російських. Треба було мати велику мужність і готовність йти на жертву, щоби засвідчити свою відданість Батьківщині в боротьбі за незалежну Україну.

Юнаки згаданих шкіл виявили в цій справі великий активний патріотизм, ставши до лав рідного війська вже не покидали його. Не один з них кров'ю засвідчив честь українського вояки, а в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Києві, за захоплення арсеналу вписав славну сторінку в історію боротьби за нашу державність. Не покидали юнаки і далі рядів нашої армії, залишаючись по сей день в ній. Мною зауважено, що хоч багато з цих бувших юнаків перебуває на старшинських посадах і то не один рік, а більше, але з формального боку це становище їх не усталено, і вони, як раніш, так і на цей день не мають ще належних старшинських ранг.

Вважаючи таке становище не одповідним, пропоную Вам, з одержанням цього, на протязі трьох тижнів представити мені реєстр бувших юнаків 1-ї і 2-ї українських юнацьких шкіл (себто був. Константинівської і Збірної Української), перебуваючих в Армії УНР для надання їм першої старшинської ранги».

Наслідком звернення Петлюри було видання наказу військам УНР ч. 72 від 10 серпня 1921 року, яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, котрі на той час служили в армії УНР, підносилися до старшинських звань. Про декого з них варто розповісти докладніше.

Так, уродженця села Монастирище Ніжинського повіту Митрофана Швидуна в бою під Крутами було поранено у праву ногу вище коліна. З поля бою його винесли товариші. Пізніше він брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних потягах «Стрілець» та «Вільна Україна». Незабаром дістав ще одне поранення – у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука. Став військовим інвалідом, але не полишав служби в Армії УНР. У міжвоєнний час мешкав у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.

Михайло Михайлик родом із села Глодоси, нині Кіровоградська область, був учасником Першого і Другого зимових походів, отримав поранення. Був одним із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни. На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1922 року він передчасно помер у Сарнах.

Розсіяні по світах

Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів «Залізного хреста за Зимовий похід і бої». Це, зокрема, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші. Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку Чорних запорожців. Вони вступили до нього, коли той лише створювався навесні 1918 року під назвою окремої кінної сотні 2-го Запорозького полку, і залишалися в його складі аж до 1923-го. Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920–1921 роках перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Перший із них згодом став інженером і помер у 1970-му в США, другий став священиком і загинув за невідомих обставин на Волині в 1943-му.

Багато хто з учасників бою під Крутами у 1920-ті роки здобув цивільний фах. Так, Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), згодом працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив Українську господарську академію і став інже нером-хіміком.

Один із крутян Сергій Захвалинський, уродженець міста Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії. Ще в 1920-му, коли був старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він уславився тим, що на чолі кінного роз’їзду з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоних солдатів.

Слід також згадати, що під час Другої світової війни колишні учасники бою під Крутами долучилися до різних українських військових формацій. Зокрема, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького сотник Аверкій Гончаренко у 1943 році став одним з організаторів добровольчої дивізії «Галичина», а в 1945-му був одним із її керівників. У цій самій дивізії служив і колишній крутянин, чорношличник, лицар «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» Петро Франчук.

Уже згаданий Митрофан Швидун 1941-го став організатором так званого Луцького куреня ОУН, багато бійців якого згодом опинилися у лавах Української повстанської армії. А Сергій Захвалинський (псевдонім Орлик) у 1941-му очолював українські військові формування в Києві.

Останні з учасників бою під Крутами померли не так давно – у 1970-1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.

Переглядів: 1760 | Додав: Адмін | Теги: Захвалинський, Крути, герой | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 4
3 Андрій Куліш, полковник запасу Збройних Сил України   [Матеріал]
Єдине, що залишається - схилити голову перед пам"яттю вашого славного земляка...
Царство йому небесне!
Кожного разу, заходячи до Церкви, ставлю свічку перед Святим Юрієм у пам"ять своїх бойових побратимів-українців зі складу Миротворчого корпусу ООН в Боснії.

Відтепер буду додавати Господові ще й ім"я вашого славетного земляка Сергія Захвалинського. Завтра вранці буду їхати через Носівку - зроблю це в найближчому Носівському храмі, повз який буду проїжджати.

Авторові публікації - ВЕЛИКА ПОДЯКА Й ПОШАНА! - за П А М 'Я Т Ь нашу національну.

Дякую, друже: робите ВЕЛИЧЕЗНУ СПРАВУ.

З повагою і найліпшими побажаннями -
полковник Андрій Куліш, Київ


4 Адмін   [Матеріал]
Щиро дякую, пане полковнику!
І Вам всього найкращого.

2 Адмін   [Матеріал]
Деякі подробиці з життя С Захвалинського дізнаємось з некролога його дружини в тій же "Свободі" за 13 жовтня 2000 року

Св. п. Валентина Захвалинська
(1903-1998рр.)
Валентина Захвалинська, з роду Попова, народилася 27 січня 1903 року в Могилеві-Подільському. Мама її була росіянкою із збіднілої дворянської родини. Батько був свідомим українцем, працював лісничим, говорив українською мовою і подарував своїй маленькій доні „Кобзар" з українським написом, а в той час українське друковане слово було в царській
Росії заборонене. Валентина мала двох старших братів, родина жила дружно. Та настала революція, нагло помер батько, коли ні мами, ні братів не було вдома. Валентина працювала в театрі Садовського, з яким переїхала до Ужгороду на Карпатській
Україні, де народився її син Володимир Яворський. Звідти вона переїжджає до Праги, де здобуває матуру,поступає в Педагогічний інститут ім. Драгоманова і присвячує своє життя вихованню нашої молоді, працює в українському дитячому притулку в Подєбрадах, Чехія. Тут вдруге одружується з інженером Сергієм Захвалинським, учасником визвольних змагань, У них народжується донька Галина. Сотник Захвалинський був великим українським патріотом і все життя присвятив українській справі.
Обоє при цьому дуже бідували. Бувало й так, що в хаті не було кусня хліба.
Змушене обставинами, подружжя Захвалинських повернулося до Праги.
З приходом до Праги большевиків в 1945 році родині довелося тікати далі. В злиднях таборового життя повоєнної Німеччини Валентина увесь час займалася громадською працею, належала до Матірного Союзу Українок, який очолювала Мілена Рудницька.
В 1949 році переїздить до Америки і поселюється в Трентоні. їхня хата стала притулком для всіх потребуючих допомоги. За перший зароблений гріш висилають допомогу старим друзям до Европи, яким не судилося виїхати. На новому поселенні творяться нові громадські організації. Тяжка фізична робота по фабриках позначилася на здоров'ї Валентини,але вона з усмішкою і позитивним наставленням завжди зустрічала свою долю. З великою радістю довідалася, що знайшовся її син Володимир, старшина дивізії „Галичина", який був поранений і полонений під Бродами. Господня ласка вернула його до матері.
Валентина стала бабусею, з великою любов'ю і посвятою виховувала онуків Ірусю та Богдана Максимюків. У сл. п. Валентина переїздить до доньки у Вашінґтон, бере участь в громадському та церковному житті, працює в Сестрицтві св. Ольги в парафії св. Андрія Первозваного УПЦ в Сілвер Спрінґ, Мериленд. На схилі свого життя переживає ще два трагічні удари - смерть свого сина Володимира і внука Богдана.
Родина і приятелі покійної соборною Панахидою відпровадили її в останню дорогу і пом'янули в першу річницю її відходу у вічність Панахидою і Тризною в церкві св. Андрія, Метрополію Вашінґтону. На нев'янучий вінок в її світлу пам'ять зібрано 3,085 дол., які родина і Сестрицтво св. Ольги передали в Україну на добродійні
і освітянські цілі. Пожертви дістали Київський університет, дві українські школи в Криму, сиротинець в Чернігові, клініка дисидентів в Києві і родини потерпілих від Чорнобиля. Було встановлено 4 стипендії для сиріт. Нехай спочиває з Богом дорога нам св. п. Валентина, а пам'ять про її добрі діла служитиме нам прикладом і заохочуватиме до дальшої допомоги знедоленим землякам в Україні. Вічна їй пам'ять!

Оля Матула


1 Адмін   [Матеріал]
І некролог в газеті українських емігрантів "Свобода" за 23 серпня 1977 року:

А що до цього? Як пройшло життя нашого земляка в еміграції?

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
теги
Календар
«  Лютий 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Мережі
Пошук
Годинник
Статистика
Счетчик PR-CY.Rank
PR-CY.ru
 



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Архів записів
 
 
Архітектор © 2008-2021