 Щоразу, як побачу на вулиці зграю безприв'язних собак, на думку приходить хвилюючо-трагічна історія про Білого Біма з чорним вухом з відомої, хоч і поза шкільною програмою, на жаль, повісті російського письменника Гавриїла Троєпольського й кінофільму з однойменною назвою, який свого часу збунтував душі моєму поколінню. Зрештою, тема людської байдужості в ставленні до наших чотириногих друзів одвіку існування світу ходить багатьма сюжетами в літературі й кіно, надто часто останнім часом привертають до неї увагу журналісти. Проте світ аніскілечки не подобрішав, гірше того, навпаки закам'янів душею, побайдужішав навіть у людських стосунках, що вже тут йому до собачої, котячої долі?! Зрештою, зрозуміло всім, що значить бездомна тварина, яка вештається на смітниках і до якої завжди тягнуться руки і довірливі добрі душі малюків. Розуміємо тут і небезпеку дістати хворобу, й можливу агресивну поведінку собаки у тічкуючій зграї. Сказано ж недарма, що собака кусає... від собачого життя. Чи не на кожному сільському сході «собача тема» випливає в ….. . На всіх, де мені випало побувати і нині, присутні громадяни пред'являли найсерйозніші претензії до влади, що вона не може навести порядку на територіях громад, де вільно бродяжать собачі зграї, небезпечні для перехожих, дітей. Хтось, навпаки, обурюється, що псів стріляють у всіх на виду, надто на очах у незахищеної, відкритої доброти юних душ. Щоправда, останнім часом це роблять тихіше, по-сучасному. Резон є у всіх, а владці, балансуючи між жорстокою необхідністю і елементарною людяністю, щораз виправдовуються то браком коштів на набої, то ще якимись причинами. Є й третя думка щораз на зборах громади, яка імпонує й мені. Далеко не всі блукаючі тварини на сільських і міських вулицях бездомні. Хтось же відпускає їх, утримує неприв'язаними чи, набавившись, вигонить із подвір'я на вільне добування харчу... Питань і питань з цього приводу. І в усіх найголовніших моментах вони так чи інакше зводяться до людської відповідальності за долю наших чотириногих друзів до совісті, людяності. Скільки пам'ятаю змалечку, на нашому подвір'ї завжди був пес. Звичайний дворняжка, але вірний, розумник, терплячий і сумлінний у своїх собачих обов'язках. Було надзвичайною подією, як зривався з цепу, а про те, аби відпустити, й мови не йшлося. Хіба потай від дорослих, аби разом сходити до лісу. І зараз мама не відпускає Пальму, хоч їй часто й дуже хочеться волі, яку спостерігає за парканом у сусідських собак. Якби вона знала, скільки її родичів гине під колесами автівок тут, на Кобизькому шляху… У кожного може бути своє прочитання цих рядків. Не все сказав, що думається з приводу, бо таки й справді небезпечно буває ходити вулицями навіть дорослим у супроводі собачої зграї. Як і до щему гірко бачити на вокзалі красивого і мудрого пса, який виглядає господаря з електрички. Таксисти його приручили, але іноді й зле жартували, кидаючи петардою. І до божевілля дико бачити розпластаного красивого пса в калюжі крові на асфальтівці або на обочині. Жорстокий світ і байдужий… ...З дитинства зринає ще один спомин. Щораз, коли бабуся, а потім і мама, перейнявши її обов'язок, пекли хліб і з першої паляниці відламували добрячий окраєць і першому давали собаці. Мовляв, їмо собачу долю. За легендою, Бог за гріхи людини хотів покарати її голодом, намірившись зірвати колосок, який був на стеблі чи не від землі. Зупинили Його гнів благальні собачі очі й відтоді таким змалілим за величиною залишивсь колосок. Собача доля, яку ми їмо, казали бабуся, кажуть мама. Ось така історія без висновку, зробити який, шановний читачу, я залишаю за тобою. О. НЕСТЕРЕНКО.
|
