Якби молодість знала, якби старість могла...  Цей знайомий багатьом з нас крилатий вислів хоч і в дещо жорсткій для людей старшого покоління формі, однак надзвичайно точно характеризує фізіологічні можливості людини в різні періоди її життя. Бо ж те, з чим молоді, сповнені сил та енергії зазвичай справляються без особливої напруги, старикам почасти дається з величезними труднощами. Кажу про це не лише з огляду на сучасний календар, де наступний четвер позначений Міжнародним днем людей похилого віку. Бо ж це не те свято, з яким годиться вітати „винуватців” торжества з квітами та подарунками, а швидше ще одна добра нагода нагадати суспільству, громадськості на необхідності посилення уваги до потреб літніх людей, особливо одиноких чи тих, хто, заслуговуючи на краще життя, нині найбільш гостро потребує нашої турботи й підтримки. Й робити це потрібно, іноді навіть якщо вони цього й не просять.
  Дорогою на роботу ось вже впродовж багатьох років частенько спостерігаю одну й ту ж картину. Згорблений дідусь впродовж сезону збирає та зносить до свого старенького обійстя усілякі корчі, залишки старих дерев, обпиляних гілок та всякого іншого „горючого” галуззя. За літо, дивись,  на подвір’ї знову виростає гора рубанців та акуратно складених в’язанок. Якось не втрималася, щоб не спитати, навіщо він це робить, якщо сьогодні за порівняно невеликі гроші такого палива можна й на ринку купити чи в будь-якому лісництві без мороки придбати. На що почула оптимістично вичерпну відповідь:
  - А сам що робитиму? Доки  вештаюсь, - роки та хвороби не так пристають. А без роботи я помру. Хто ж тоді допоможе моїй бабці дровець занести, грубку розтопить...
  Що ж, з таким житейським підходом, мабуть, і справді, дещо зарано заспокоювати дідуся тим, що в біді вони, старики, в будь-якому випадку аж ніяк не залишаться. Що в державі  нині існує ціла низка соціальних державних установ та організацій, в чиї функціональні обов’язки якраз і входить турбуватися про забезпечення таких, як ось і вони з дружиною одиноких людей,  усім необхідним для підтримки їхньої життєдіяльності. В тому числі й тепла та затишку в їхніх оселях...
  На жаль,  не всі такі, як цей дідусь-сусіда. Є ж ще й такі, для кого ось така стороння, зокрема,  державна допомога ті підтримка є мало не єдиною віддушиною, добрим, лагідним світлом у вікні стариківської одинокості та немічності. Скажімо, на обліку в територіальному центрі обслуговування одиноких престарілих громадян нині перебуває немало стариків,  для  яких прихід соціального працівника – це вже їхнє власне маленьке свято. Бо ж ці жіночки і у оселі приберуть, і про харчі для стариків подбають,  і з комунальними платежами розберуться, й про ті ж дрова чи скраплений газ подбають. А головне, що в них завжди знаходиться час і бажання просто посидіти біля стареньких, поговорити з ними, зігріваючи чужу одиноку старість теплом свого серця та щирістю душі. Це не входить до переліку їхніх обов’язкових послуг, вони – з розряду тих загальнолюдських канонів, які пише й підносить нам саме життя. Наше звичайне буденне життя, в якому ми, молоді й завзяті, просто ще не бачимо місця для старості. Своєї, власної. Тоді, може, пригорнемося увагою до чужої?! З власної ініціативи допоможемо комусь сполоти город чи зібрати урожай, втішимо когось смачними пирогами, занесемо буханець хліба чи, забувши про власні невідкладні справи, просто посидимо поруч, розкажемо місцеві новини чи поговоримо про погоду, здоров’я, ціни... Не з нагоди календарної дати. Навіть такої, як день людей похилого віку. А просто так. Впевнена, кожному з нас це обов’язково зарахується, навіть якщо це буде вже не тут, і не зараз...
К.МИХАЙЛЕНКО.