Гасло, відоме ще з радянських часів "Здай кров -- збережи життя" на слуху й нині, проте його актуальність вже давно загубилася. Нині, на жаль, не модно бути милосердним. У повсюдній гонитві заробити, покращити своє матеріальне становище, розгубили найголовніше, що вирізняє людину на землі: благородство, милосердя, альтруїзм і співпереживання ближнім. Бажання допомогти, відгукнутися і відчути серцем біль іншого і не стати осторонь. На перший погляд, це зовсім просто і в такій же мірі складно, бо найважче зробити перший крок.

Вкотре піднімаючи на сторінках районки проблему донорства на Носівщині, переконуюсь, наскільки важко достукатись до свідомості співгромадян. Одноразові донори переважають, а ось з постійними сутужно. І незважаючи на те, що зараз виділяються кошти на чай з печивом, придбана морозильна камера, яка дає можливість зберігати свіжозаморожену плазму і ваги для правильного забору крові, використання одноразової пластикової тари (гемаконів та гемасинів), черг біля кабінету переливання крові не видно. На жаль, Носівка у цьому непривабливому форматі також не виняток. З початку року у нас 217 донорів. По суті, на рівні минулого року, але якщо говорити про доведений план 900, коментарі, як мовиться, зайві.

Питання донорства актуальні були завжди, а останні роки й поготів. Проблема в тому, що люди не поспішають поповнювати ряди донорів з ряду об'єктивних і суб'єктивних причин.

По -- перше, значна частина бажаючих стати донором, не можуть цього зробити за станом здоров'я. По -- друге, чимало просто не ризикує йти до кабінету переливання крові, сумніваючись у безпечності процедури здачі крові. Навіть нехай сумніви будуть надумані, але люди бояться навіть самої процедури, в якій, повірте, не так багато приємного. Не помилюсь, якщо скажу, що є ще ряд причин, які в тій чи іншій мірі зупиняють людей на шляху до донорства. Проте, якщо стоїть питання про порятунок близької людини, частина з них відсіюється. І виявляється, що всі ми здатні бути людьми, не бути байдужими, відчувати чужий біль і добровільно йти здавати кров. Хочу зрозуміти, чому ж чи чекаємо, доки вдарить грім? Чому приглушуємо, а не розвиваємо у собі ці прекрасні почуття і прагнення? Питання, певно, скоріше риторичні і ці, і ті, що стосуються оплати донорам. 160 гривень за літр донорської крові -- це ціна? А гроші в сумі 7--15 гривень на обід і довідка, що підтверджує факт здачі крові, пенсіонери, які мають звання "Почесний донор України" отримують надбавку до пенсії... аж 84 гривні 30 копійок. Очевидно, й те, що ніхто не надає вихідні донорам, студентам ставлять пропуски, а пільгові путівки -- тільки мрія, навіть грошові виплати з розрахунку 160 грн. за літр крові видаються лише на папері, оскільки в держбюджеті не передбачено коштів на таку «дрібницю», як донорство. Складається враження, що всі продекларовані плюси в законодавстві створювалися, аби ніколи не реалізовуватися.

Все ж найбільша проблема криється у тому, що в Україні немає системи донорства. Нині донори, які здають кров за гроші складають небезпечний контингент у плані інфекційних захворювань. Безперечно, дарована кров чистіша. Значною перевагою безоплатного донорства є зменшення ризику приховування хвороб з метою одержання грошей. Адже така практика відома у різних країнах світу. Запобігти цьому складно, надто в Україні. У нас немає можливості досконало перевірити кров через брак нового надсучасного обладнання та технологій. Ми не маємо можливості тестувати кров за допомогою полімеразної ланцюгової реакції, найточнішого методу діагностики. Фірма -- виробник вітчизняних тест -- систем, по суті, сама дає "добро" на реалізацію своїх же тест -- систем. Дуже вигідна позиція, тільки явно не для хворих, які чекають крові та її компонентів, а в цей час тонни крові утилізується, стратегічні запаси плазми в Україні вдесятеро менше, ніж рекомендовано ВООЗ.

 При такому безгосподарському ставленні до справи, нам треба вести серйозну розмову про реорганізацію всієї служби крові, яка перебуває в жахливому занепаді. І це не слова. Що можна говорити навіть про Носівську службу, якщо в ній мало не щоквартально змінюється відповідальна особа, якщо практично не ведеться пропаганда і роз'яснювана робота.По суті, певні намагання в цьому напрямку робить Товариство Червоного Хреста. Але реально дуже мало робиться на позитивний результат і збільшення числа донорів, немає незалежної структури, яка б пропагувала донорство, механізму контролю за виконанням відповідних наказів.

Те, що питання донорства дійсно актуальні і надзвичайно важливі не переконують ні громадян, ні владу. Всі намагаються відсторонитись, перекинути відповідальність на іншого, або взагалі опустити цей "головний" біль. І починати треба не із зміни керівників, а з оновлення і виконання законодавства галузі, створення банку крові, поширення інформації про проблему. У нашій країні можна говорити і про соціальні організації, бази донорів, однак все це не має системи та державної підтримки. До речі, в радянські часи така система працювала досить непогано. І навіть нехай у певній мірі добровільно -- примусово, проте державна політика у цій галузі забезпечувала постійне почуття відповідальності у суспільстві. До того ж грошові заохочення, різні пільги на виплати сприяли росту кількості донорів. Здавали не лише одноосібно, навіть цілими організаціями. Навіть існувала посада, щось на зразок відповідальний по донорству. Ця людина відповідала за організацію здачі всім колективом. Студенти також не гребували донорством, бо це поважалось і за це платили, надавались вихідні. До того ж у той час сума у 25 карбованців і талон на харчування було пристойною компенсацією.

В розвинутих країнах донорство здійснюється переважно безоплатно. Це досягається завдяки високому престижу такої форми вираження милосердя, пропаганді донорства та благодійності, волонтерства. Звичайно, там є різні соціальні гарантії, пільги та винагороди, але це не є основним стимулом. Це -- складова свідомості, яка прищеплюється з дитинства. Люди розуміють важливість і потребу у донорстві і просто здають кров.

Зрештою, що ми, пересічні громадяни, яким не випало здавати кров, знаємо про донорство і взагалі здачу крові, як уявляємо цю процедуру, чи усвідомлюємо, наскільки це важливо і життєвонеобхідно для сотень, тисяч хворих, що потребують кров і її компоненти щохвилини? І це також прорахунок. Адже, попри все, не завжди гроші стають останнім важелем у прийнятті рішення стати донором. Тим більше, що здача крові є абсолютно безпечною маніпуляцією. Дача крові для здорової людини абсолютно не шкідлива, тоді як її компоненти, зокрема плазма, тромбоцитна, еритроцитна маса є навіть лікувальною процедурою. Плазма крові відновлюється протягом семи днів, а також відтворюється склад крові, що лише сприяє підтримці здорових функціональних властивостей організму людини.

Донорську кров можна здавати кожні два місяці, плазму -- двічі на місяць, клітини крові -- тромбоцити -- один раз на місяць.

Тобто, немає нічого ризикованого, аби стати донором, треба просто не бути байдужими до оточуючих, не замикатися лише у колі власних потреб і проблем, а подивитися ширше, адже поруч багато людей, які чекають вашої допомоги.

Безперечно, ситуація непроста, проте поодинокими виступами її не змінити: в цьому має бути зацікавлена держава, зокрема і на рівні міської і районної влади. Зрештою, це також правда, яку не можна ігнорувати: число донорів, які свідомо здають кров, постійно -- дуже мало, ще менше тих, що це роблять безоплатно. Проте вони є і це такі ж звичайні люди, як кожен з нас, просто у них, певно, трохи більше доброти, милосердя і небайдужості в серцях. 

Ці двоє носівчан: Тамара Михайлівна Семенець здає кров 37 років(!)має звання Почесного донора СРСР, а нині вже й Почесного донора України. 

Григорій Іванович Тертишник також здав 41 раз, що також дає право на присвоєння звання Почесного донора України. Вони так само колись випадково, за компанію вперше стали донорами.

За плечима -- прожите життя. У кожного воно своє, як, власне і шлях до донорства також. Тамара Михайлівна, одного разу відгукнулася здати кров для дружини свого колеги, якій була необхідна термінова операція. З того часу щось таки відбулося у її свідомості і потреба рятувати життя людей стало її кредом. Усвідомлює жінка, скільки зараз людей, особливо молоді хворіє, потребуючи препарати крові та її компоненти. І якщо вона може поділитися своєю, робить це абсолютно добровільно і свідомо бажаючи здоров'я хворим.

Григорій Іванович тринадцять років тому здав кров для хворого брата. З того часу на його рахунку 41 дача. І тепер вже організм потребує цієї процедури. Кілька років тому відчув негаразди зі здоров'ям. Вже було, дружина, Віра Іванівна, збиралася везти чоловіка до спеціалістів, а він здав кров, де й поділися головні болі, тиск нормалізувався. Словом, тепер, жартує Григорій Іванович, не лише він рятує життя, здаючи кров, а й донорство лікує його.

І якщо донорство особливо не шанується взагалі, то в родинах цих людей позиція Тамари Михайлівни та Григорія Івановича завжди підтримується.

Рішення за вами, шановні земляки. Йти до кабінету переливання крові чи так само жити в бадужості -- справа ваша особиста. Але не забувайте, саме ваша кров могла б врятувати життя. Давайте відродимо моду на милосердя і благодійність, це в наших руках і конкретних кроках.

Н.КАЛЮЖНА.