У нас вже давно увійшло в звичку хизуватися при  нагоді  святим і вічним, жонглювати пафосно споконвіку безцінним  і світлим, що повертає до першоджерела  і облагороджує, як і щораз перед пам’яттю ставати неодмінно на білу серветку, аби не забруднити пилом своє бездоганно чисте сумління. Є у цьому своєрідний парадокс буття, в якому завжди поруч і невід’ємні прагнення до найвищого і водночас кроки на півзросту, якими вздовж і впоперек сходжена наша історія. І таки найвища справедливість, що вони на ній -- лиш розмитим сірим фоном, на якому особливо чіткі риси справжнього обличчя мужності і величі, того  істинного і безсмертного подвигу, який не має ціни, бо ж суть його набагато вища за все минуще і матеріальне. 

  На таких прикладах зростаємо морально і вчимося відділяти основу життя від полови буденності. Благо, що героїзму і звитяги, непересічних особистостей, людей з великої літери в історії нашого народу -- незлічимо, хай навіть далеко не всі з них орденоносні і вікопомні іменами. Їх спадком сьогодні живемо -- почасти невдячно, більше руйнуючи, ніж будуючи, з короткою пам’яттю про тих, кому завдячуємо мирним і благополучним сьогоденням. Згадуємо лиш словами і до дат, оскупівши до безмеж на елементарну увагу і небайдужість до тих, кому випало воювати не з конкурентами у сучасних ринкових умовах і не в погоні за збагаченням і розвагами, а зі справжньою зброєю в руках проти не комп’ютерних, не віртуальних, а справжніх ворогів. Їм, як нікому, відомо що насправді значать слова «батьківщина», «відданість», «самопожертва»… Це -- штрихи з біографії кожного сьогодні сивочолого ветерана, який пожертвував найдорожчим -- своєю юністю, мріями, всім життям, не прожитим, а вибореним, аби сьогодні, завтра, у віках, нові покоління жили творцями і господарями на своїй землі.

   Діти і внуки цього покоління, загартованого війною, голодовками і розрухою -- ми, за якимись незрозумілими законами природи, а, може і більш за все, всупереч їм, зовсім по-іншому дивимось на світ, розуміючи найцінніше, святе лише формальними заготовками, численними лозунгами і красивими фразами, які лунають з трибун, заради іміджу, і просто, як годиться. Вони не зачіпають ні серця, ні душі, а мали б бути їх невід’ємною частиною, самою сутністю…

   Безповоротно і ще вчора спізнилися із вдячністю і розумінням… Так мало, до болю мало  у нинішній рік ювілейний було ветеранів у святковій травневій колоні. Достойно, не вимагаючи ні слави, ні почестей, як і жили, вони, справжні герої,  відходять за межу вічності, а втрачаємо  не зміримо ми, недослухавши, не зробивши того єдиного кроку назустріч, якого від нас так чекали… 

   Натомість таки добре призвичаїлися жити заради вигоди,  навчившись продавати навіть безцінне. «Купую дорого бойові медалі, ордени» -- рясніють оголошеннями ЗМІ, стоять з надписами ятки й на нашому, Носівському ринку. І їм продають. Ті, кому вони дісталися у спадок від діда-батька, хто бачить лише метал  і можливість на ньому заробити. А чи бачили ви хоч одного ветерана, солдатську вдову, котрі, звикнувши до соціальної незахищеності і мізерних пенсій,  продають свої нагороди за мідяки? Не побоюся стверджувати, що ні.   Це -- все одно, що продати душу, самого себе -- скаже вам кожен з них. Хіба можна продати рани і біль, пекло бою і невідворотність смерті? Невже  зватися людиною теж має свою ціну?..

 Нині на ці питання вже немає однозначної відповіді, хоч вона мала б бути єдиною.  Мабуть, у своїй духовній заскорузлості, завтра й не здивуємося, побачивши вивіски «куплю совість, вірність, дружбу, милосердя», «куплю душу»…   І, вже очевидно, неодмінно знайдуться такі, хто їх продасть…

   Стоїмо біля бар’єру, від якого не буде вороття. Потьмяніли, а то й викинуті на смітник полум’яні зірки з парканів і густо поросли бур’янами забуття стежки до осель ветеранів. «Ми пам’ятаємо, ми цінуємо, ми шануємо» -- гордовито і палко виголошуємо, з твердим переконанням, що цього досить. На найвищому державному рівні нинішній ювілейний рік присвятили ветеранам. Пройшли по владних поверхах відповідні програми, у паперових архівах 65 річниця Великої Перемоги залишиться під знаком захисту і уваги до  її героїв. Тільки ось для них це так і залишиться невідомим, бо півроку вже минуло і до цього шість з половиною десятків літ, а так і не відчули  себе потрібними, захищеними у суспільстві, яке збудували власними руками. Не став щедрішим до ветеранів бюджет, не повернулась обличчям влада з конкретною поміччю, бодай елементарною увагою. Так і дочекаємося кінця року, з полегшенням видихнемо, відбувши чергу. До наступного разу.

   …Тихо-тихо говорить пам’ять багатоголоссям полеглих і ще живих визволителів. Скорботно і сумно засихають у підніж пам’ятників, обелісків, братських могил  покладені до свята квіти. Вони, облуплені, у тріщинах руйнації погруддя і постаменти, -- неприкрита й істинна правда про наше ставлення до тих, кому зобов’язані життям і миром. Як і щороку, їх посильно прикрасили, підрихтували до 9 Травня і на цьому все. Пройде місяць-два -- зацвітуть, заколосяться рясно бур’яни на пам’ятних місцях. Свято минуло, а  у буднях пам’ять незатребувана.

   Жити без минулого -- ще один сумнівна наука, яку ми опанували «на відмінно». І в той час, як увесь цивілізований світ продовжує дорогу до джерел духовності, зберігаючи і примножуючи історичні, духовні, культурні пам’ятки, ми -- сівачі полови і забуття. У кожному місті, селі, найменшому висілочку найбільша війна XX століття залишила свої сліди. Та у висоті свого полоту хіба ж нам час дивитися під ноги… Простіше відмахнутися недбало, прикритися все об’ємною ширмою браку коштів. Їх і нині не дочекалися, аби від реставрувати бодай п’ять пам’ятних місць у районі, які знаходяться в найбільш плачевному стані: Обеліск невідомому солдатові та братська могила 50 загиблих радянських воїнів у Червоних Партизанах, Братські могили у Рівчак-Степанівці та Лихачеві, Пам’ятний знак у Коломійцівці, Меморіальний комплекс у центрі Носівки. Минулоріч і втовпилися потрапити в рамки обласної Програми впровадження комплексу заходів щодо збереження та відновлення меморіальних пам’яток періоду Великої Вітчизняної війни на 2009-2010 рр.      За складеним кошторисом сподівалися отримати на ці ремонти понад сто тисяч гривень, проте доки раділи отриманій можливості рік завершився, а в нинішньому на всю Носівщину пам’ятну, яка налічує понад сімдесят пам’яток лише військового періоду, заплановано тільки  35 тисяч гривень -- на реконструкцію Меморіалу Слави у Носівці. Й то з умовою співфінансування з районним бюджетом -- 10 тисяч, та міським -- 5 тисяч. Зрозуміло, що ні в тому, ні в іншому ці кошти не закладені. Тому продовжуємо чекати, підлатуючи по клаптику зусиллями громад та спонсорів. Враховуючи, що практично жоден з пам’ятників не реконструювався з моменту встановлення у 40-60-х роках минулого століття, це  навіть не крапля в морі…

 Таки бідні ми до безмеж і далеко не у матеріальному плані. Живемо ж бо значно заможніше за попередників, які у роки війни і розрухи знаходили можливості не тільки відбудовувати домівки, заводи, фабрики, а й увіковічнювали подвиг народу, тих, ким маємо пишатися і не маємо права забувати. Ми ж, вирощуючи повсякчас своїх міні-героїв мирних фронтів і кордонів, справжніх Героїв, у істинному значенні цього слова, все далі залишаємо позаду себе, знаходячи цьому сотні виправдань. Мовляв, була інша країна, інші часи, ідеали і, зрештою, не так вже й важко піднятися у повен зріст перед ворожим танком. А ви б змогли -- вистояти і не зламатись, не відступити, не впасти на коліна? Найбільша з наших втрат, найглибша поразка, що так і не зрозуміли -- справжній героїзм, духовні і моральні цінності не мають державної мови і кордонів, не старіють і не виходять з моди. Вони у душі, у грудочці рідної землі, в посмішці батьків і дітей, від роду до роду в оберегах духовності, які незримі на дотик, як гроші і матеріальні блага, проте життєдайні, як повітря і вода. Шкода тільки, що дихаючи на повні груди задихаємось -- боржники зусібіч і наперш -- самим собі.   І так мало, так соромно сподіватися, що борги віддаватимуть наші діти і внуки… 

Т. ДАНІШ.