Горбачовська перебудова, далебі, -- останнє з праведних намагань партійних вождів радянської доби надати людяне обличчя суспільству шляхом радикальних змін у всіх сферах суспільно-політичного життя. Їх повний крах настільки надовго підірвав довір’я до реформ, що й через три десятиліття, вже в іншому часі, вони сприймаються в загальній масі людей з недовір’ям, глибокими сумнівами, а то й із відвертим несприйняттям чи супротивом, як було, згадаймо, з розпочатою адміністративною реформою вже в новітній Україні. Вона закінчилась, вважай, на рівні розмов. А коли багато одних балачок на верхотурах влади, результатів сподіваних годі очікувати.

 Чи не прикладом і гіршим уроком у цьому -- плачевні підсумки недолугого реформування українського АПК, розпочатого два десятки літ тому і, зрештою, маємо наразі бажане й сподіване лише для незначного числа нового класу господарів землі, які за півкроку до повної її власності. Що набули кілька десятків тисяч фермерів-трудівників та мільйони власників паїв, залишившись зачасту без роботи на полях і фермах, обділених в розрахунках за оренду, вже переконалися. 

 Ще відважніший, як говориться, другий бік медалі. Ми й донині не виборсалися із тотального розвалу колишнього АПК. Будучи справді хлібницею і «солодкою» державою, однією з перших по виробництву тваринницької продукції, Україна стала практично імпортером більшості продуктів харчування. Та ще гірше що найкращі в світі чорноземи втрачають родючість через повне порушення науково обґрунтованої і виробуваної досвідом агротехніки.

 Чи можна поважати такі реформи, які не сприймаються ні розумом, ні серцем?!

 Нинішній владі, якій судилось долею місія продовжувати розпочаті реформи, точніше, здійснювати їх, очевидно, належало б спочатку відмежуватися від гріхів попередників, а затим уже рятувати державу й український народ від згубного і злиднів.

 Пенсійна реформа вже не на словах, вона стала реальністю. Хто б що не говорив з приводу, зокрема й критикуючи, її необхідність заперечити важко, як і важко втішатися. А втім, не сприймаючи загалом, що ця реформа здійснюється під диктат МВФ, не серцем, а розумом мусимо жити в нових реаліях пенсійного віку, погіршення надбань соціального захисту, надто, коли передбачається ситуація, що на одного працюючого припадатиме незабаром три пенсіонери.

 Поколінням українців випадало багато різних нелегких випробувань на крутих перевалах історії. Переживали, виживали, проте з вірою в краще майбутнє. Думали насамперед про Вітчизну, а вже потім про себе. І, напевне, тому на довгих тернистих дорогах таки не розминалися якщо не з осонням, то зі світлом неодмінно.

 Як близько воно нині, бодай для наших дітей і внуків, від здійснення цілої низки задуманих реформ, впроваджувати які ми взялися з Президентом Віктором Януковичем і урядом на чолі з Миколою Азаровим? Скажімо, реформи в житлово-комунальному господарстві, чи під силу владі вичистити авгієві конюшні, позбутися махінацій, зупинити ріст тарифів і навіть знизити їх, як обіцяється, й головне -- досягнути такої якості послуг, на яку й не сподівалися та ніколи не бачили, -- питання й питання, їх безліч і понад вінцями сакраментальне: чому поспішаємо? Чи не закінчиться все знайомим фіналом -- приватизацією комунальних господарств, де ще ласим шматком залишаються ті ж водоканали -- дар від Бога і національне багатство, створене поколіннями людей. Проте розуміємо, у приватній власності бажане стане золотою жилою лише для одного-двох, а для мільйонів знову тарифи злетять і літатимуть у небі. 

 Чи полюбимо ми хоч одну з реформ? Питання актуальне, насамперед, для влади на всіх поверхах.

 О. НЕСТЕРЕНКО.