Питання взаємин у родині, батьків і дітей --найскладніші для аналізу і найбільш невдячні. Проте байдужість до них -- зрідні злочину, надто, коли мова йде про долі дітей, які виховуються у родинах, де за певних життєвих обставин саме вони стають для своїх біологічних батьків мірилом права називатися батьками.

Можна дуже довго дискутувати з приводу, однак найбільш вагомим аргументом у цьому питанні залишається той, що сьогодні, живучи у 21 столітті, наше суспільство має переповнені державні заклади утримання неповнолітніх, має ще стільки ж (якщо не більше)дітей вулиці. І всі це знають, проте звинувачуючи загалом, а з боку завжди видніше, не намагаємось зазирнути, як мовиться у корінь проблеми.

 Повірте, я аж ніяк не претендую на визнання моїх думок єдиновірними, проте дуже сподіваюсь бути почутою тими, хто за родом своєї професійної діяльності так чи інакше пересікаються з подібними категоріями людей. Тут у кожного своя історія, своя правда і... трагедія. Не можна узагальнювати, стригти під одну гребінку, бо ми всі різні. І найстрашніше те, що ота "гребінка" супроводжує кожного з нас впродовж життя, стаючи для когось візиткою до щасливого і світлого життя, а для іншого -- тавром, яке змити практично неможливо, надто, якщо оступився. І тоді вже нікого не цікавить подальша доля, бо таким, затаврованим, -- шлях один. Таким ставлення буде суспільства постійно, а довести зворотне справді дуже важко та й не всім це під силу психологічно. Бо для фахівців-психологів цей контингент занадто прозаїчний і закономірний. Одне слово, яблуко від яблуні, -- сердобольно похитуємо головами, вдаючи наче й справді знаємо, чого молода жінка в свої неповні тридцять вже позбавлена права називатися матір’ю, а інша в двадцять п’ять топить своє життя в оковитій. Тут пояснення просте і зрозуміле: обидві зростали в неблагополучних сім’ях, де п’яні оргії були звичною справою, а діти -- непотрібним результатом отих оргій, які з’являлися на світ уже небажаними, зростали як трава при дорозі. Але тільки-но вони спиналися на ноги, ми всі уважно спостерігаємо, що в них вийде, коли вони з тих, неблагополучних. І виходить так, як виходить, як вистачає розуму, як складаються обставини, як тече струмочок життя. На жаль, рідко воно у таких людей рівне, бо спокуса стати на криву стежку занадто велика, а про наслідки нема кому розповісти, адже всюди такі діти, і батьки негласно і гласно позначені у нашому житті жирним хрестом. Бо, як мовиться, хоча б у своїх бідах розібратися, куди ще ці проблеми, хай живуть як хочуть. Проте це лише однобоке твердження. Якщо у повних сім’ях, котрі вписуються в загальноприйняті межі моралі бодай один з батьків може відкрити секрети життя, поведінки, відповідних норм дитині, то на що можуть розраховувати діти, які живуть з батьками- алкоголіками. Що вони бачать? 

 На думку спав однокласник доньки, який у 10 років не знав, що доводити свою правоту можна інакше, ніж кулаками. Це страшно. Але чи винна у цьому дитина? Дуже легко засуджувати, робити висновки, але хто нам надав право бути суддями? А може варто просто хоча б спробувати уявити себе на місці тих людей, які, тільки прийшовши у цей світ, стали затаврованими як неблагополучні і втрачені? Як би кожен з нас опинившись у тих чи інших умовах витримав, не зламався, чи всі ми такі сильні, надто, якщо поруч-нікого з підтримкою бодай словом, не кажучи про інше?

Степовохутірчанка Валентина Швидкова -- генетично неблагополучна. Народилася в сім’ї, де всі шестеро дітей були непотрібними. Хоча тодішня сільська влада вирішила за них поборотися: влаштовували постійні перевірки, ставили вимоги і таки домоглися, що на певний період діти стали головним у цій сім"ї. Допомогли придбати хату, підприємство підвело газ-живіть лише, працюйте, дбайте про своїх дітей... Така рукотворна ідилія тривала зовсім недовго і стала чи не єдиним світлим променем у долі 25-річної Валентини. Зовсім скоро все повернулося на круги своя, оковита міцно тримала позиції в оселі Євсовичів і, зрештою, звела в могилу обох батьків. Дітей відправили по інтернатах, дві старші якось ухитрялися тікати звідти. Одна нині відбуває покарання, а Валя працювала на фермі, створила сім’ю з Миколою Швидковим, у якій народилося дві милі дівчинки: Ангелінка та Оленка. Власного житла сім’я не мала, тому в сільській раді вирішили надати їм у користування батьківську оселю...

Важко зрозуміти, коли відбувся отой надлом у свідомості чи то від без виході, чи ще з якихось причин, але сім’я перетнула межу, за якою прийнято називатись благополучними. Наприкінці літа помер чоловік, який ще при житті давав волю рукам після підігріву. А за місяць двох її дітей -- 2006 та 2008 років народження вилучено в зв’язку з неприйнятними умовами проживання. Нині менша -- в дитячому відділенні райлікарні, а старша -- у Ніжинському притулку. Валентина вдома сама. Власне, тепер двоє її дітей за її словами -- це єдине, що тримає її на світі. Ні батьків, ні рідні, хто б підтримав, в неї нема.

 Застала її зненацька, без попередження. Чесно кажучи, наслухавшись чимало від сусідів сподівалась побачити втрачену жінку і в хаті бедлам, як завжди у людей подібної категорії. Була приємно вражена: двері відкрила молода жінка із поглядом загнаної у безвихідь; в дворі хоч і без паркану, але прибрано, в хаті також порядок. В сараї хрюкало і кудахкало. Небагато, проте є чимало дворів і осель, де претензій можна висловити набагато більше, але тепер, певно, бідність стала синонімом неблагополуччя? А може спрацювало тавро? Може таки варто спробувати підставити плече ще раз цій молодій людині, яка йде у своєму житті дорогою втрат, залишаючись зі своїм болем один на один? Я ні в якому разі не виправдовую її спосіб життя, проте переконана, що твердження "ти як твої батьки, яблуко від яблуні" можна спростувати звичайною людяністю, підтримкою, вірою у її виправлення, зрештою елементарним поясненням, що їй робити з тим, що сталося. Тим більше, що вона, попри все, хоче бути з дітьми. Піднятися з колін набагато важче, ніж відмахнутися протертим до дірок:" яблуко від яблуні..."

Носівчанка Наталія Павленко -- практично оселилася в дитячому відділенні райлікарні зі своєю крихіткою Катрусею. Вона виявляє турботу про свою малечу, але її дев’ятирічний син Вова за неналежне виховання якого її позбавили прав материнства, вже три роки як проживає в інтернаті Комарівки. Навідується вона туди рідко, проте обіцяє виправитися. Чи вдасться, але настрій у неї бойовий. Виявляється, не така вона й слабка, адже може взяти себе в руки й відмовитися від горілки. Скільки вона їй горя наробила і її крихітці. Наташа теж зростала в інтернаті, бо всі десятеро її братів і сестер були батькам ні до чого. Тому не дивно, що її біологічну матір також свого часу позбавили права називатися матір’ю. Хоча вона, судячи з усього особливо з того не страждала, навпаки, як мовиться, розв’язалися руки. Зараз тридцятитрирічна жінка розповідає, що, повернувшись з інтернату додому спочатку влаштувалася на роботу дояркою в тодішній колгосп імені Енгельса, закрутилося особисте життя, до якого не було ніякого діла нікому, бо ж знову яблуко від яблуні... Тепер вона вже чотири місяці не п’є, тверезо усвідомлюючи серйозність захворювання крихітки, проте не опускає рук і навіть будує плани. Не захмарні, а реальні, де за її словами у її житті будуть лише діти. Вона сподівається повернути сина, облаштувати батьківську оселю, яка довгий час слугувала пристанищем для п’яниць. Поки що палата у дитячому відділенні райлікарні та обласної дитячої-її надійний причал у цьому буревії життя, де їй до цього ніхто не розказав і не навчив обирати головне. Сьогодні вона усвідомила свої помилки та чи вистачить у неї сили подолати всі випробування, що чекають на шляху до побудови свого життя? Для мене це питання видалося риторичним по відношенню до обох моїх співрозмовниць. 

Проте чимало залежить від нас з вами, від нашого ставлення і небайдужості до людей, що живуть поруч. Можливо, не так, не за нашими мірками, але ж у кожного життя своє. Бо часом ловиш себе на думці, що опиняєшся у глухому куті, з якого виходу не знайти. А як же бути з елементарними побутовими умовами і витратами на щодень? Всі ми знаємо, скільки потрібно дитині. 

На сьогодні, складається враження, такі діти і їхні мами вимушено потрібні лише колективу дитячого відділення. Всі розуміють, що це не вихід, але тоді невідомо де була б Н. Павленко зі своєї крихіткою, Оленка Швидкова, двомісячний Матвій Кожухівський, у якого біологічна мати дієздатна лише народжувати, а виховувати -- ні, бабуся не може за віком, а дядько вже є опікуном одного сина недієздатної сестри. Добре, що хоч харчуванням забезпечила лікарня, бо довелося медпрацівникам не лише памперси за власні та кошти батьків своїх юних пацієнтів купувати. І це при тому, що кошти нині виділяються непогані, у крайньому разі, у перший рік життя другої дитини. Чим не привід перевірити призначення їх, тоді, як дитина з першого дня появи на світ перебуває в лікарні повністю на забезпеченні і небайдужості медперсоналу?

Порушена тема -- надзвичайно болюча, різнопланова і невдячна, бо в кожного своя правда. Але скажу відверто, думка про те, що ми нічого не вдіємо з такими людьми-елементарна відмовка, небажання займатись вирішенням непростих питань, прийняттям непопулярних рішень. Набагато простіше, зробивши розумний вигляд, відмахнутися звичним: "Це у них --генетичне, бо яблуко від яблуні..."

Н. КАЛЮЖНА.

«Носівські вісті» №50(9171)