Тиждень Наскільки швидкоплинний час і життя, не встигаєш не те, що переглянути періодику, -- осмислити події. На них так густо нині. Як свят у календарі, котрі, напевне, й прискорюють будні, дозволяючи в них хіба роззирнутись і то не навсібіч. Здається, не так давно зустрічали Новоріччя, святкували Великдень… А вже й у півліта пролягла стежка… Чудова пора, якою не можна не лише замилуватися, не насолоджуватися. Та кожний день, тиждень, як одна мить. Відцвітають картоплі, на очах в’яжуться й зріють огірочки, кавунці, дині. Незчуємось, як і урожаєм порадує серпень, як зберемо й закладемо його в сховища на зиму… Звичні земні турботи про достаток для родини, над якими знову ж таки не задумуємось. Не задумуємось навіть, що й життя наше так пролітає, як на городі, в квітнику, пречудовому в усі пори року. А ми ж не метелики, не квіти, все-таки люди, обдаровані здатністю мислити і великою силою духовності, яка змушує бодай на певному етапі і в юнацькі літа, і в зрілу дорослість, і надто -- в пору посивілих скронь оглянутись і таки задуматись: а що ж я лишаю по собі?! Пригадуєте притчу про старого, якого запитали, навіщо садить сад, якщо такий старий, що плодів уже не діждеться. --Хтось попробує мої яблука, -- відповів дідусь, -- і мене згадає добрим словом… Які ж яблука залишаться дітям, внукам і просто хорошим людям після нас? Чи відбудемось ми в історії хоч своєї малої батьківщини, рідної землі? Хай не Довженком чи Тичиною, які залишили яблука для вічності в Сосницькому чи сусідньому Бобровицькому районах, Тарновськими чи Галаганами, меценатським подвигом яких насолоджуємось через віки й нині, їдучи екскурсантами помилуватися залишеними ними парками й палацами. Дивує й розбуджує в подумках відроджений Батурин, голосом Ярославни й княжою честю озиваються через віки древні й помолоділі Любеч і Новгород-Сіверський. На кожному кроці -- легенди давно минулих і значно молодших часів Чернігова, Ніжина… Та й Носівщина не зовсім обділена історією, яка лишила нам і наступним поколінням заможні джерела духовності. Щоправда, все менше цим пишаємось, згадуємо, підтримуємо в пам’яті, за великим рахунком, зрештою, примножуємо надбання. Можливо, занадто категорично, та з огляду, як згасає музейна справа, докір справедливий. Десятки славетних імен, які додали честі і слави нашому краю, безліч подій, про які згадуємо вряди-годи, або забуваємо й згадати. А нашими пам’ятно-історичними місцями теж могли зацікавитися екскурсанти бодай проїздом дорогою на Крути, Батурин, до Ніжинської старовини, Мотронівку… Шкода, що Соколиний Хутір не в нас, немає ентузіаста-патріота, який би започаткував бодай маленький оазис зеленого туризму. Щось прагне зробити в цьому плані наш кобзар-лірник Василь Нечепа, намагався свого часу видавець «Бібліотеки українця» Микола Ляшенко. Наші героїчні Козари воістину могли б стати місцем загальнолюдського поклоніння не лише для українців. На жаль, за десятиліття так і не знайшлося мецената, який би увічнив безсмертя подвигу маленького поліського села і трагічний вселенський урок на віки. Яблука вічності. Як поріділо сьогодення на таких людей, як той дідусь, що садив сад для внуків. Огляньмось і назвемо хіба кількох з нинішніх відомих особистостей, хто облагороджує життя конкретними справами, добрими вчинками. Меркантильний, споживацький час настільки швидко змінив нас багатьох і у помислах і вчинках, що не збагнули, як вічне вже віддалилось від нас, кожного, а відтак і від нашого краю. Культура, духовне не тільки в мудрих книжках, непересічних художніх полотнах, піснях, а й у багатьох інших сферах діяльності, де людина заявляє себе творцем, будівничим, живе не лише для себе, а й для інших, для свого краю, Вітчизни. А ви як думаєте? О. НЕСТЕРЕНКО.
|