Наше покоління дітей війни і народжених у 50-ті нелегко підступалися до цивілізації. Ми, зокрема, -- завдячуючи радіо. До телефонів, телевізорів шлях був ще далекий.

 У пам’ятку найбільше чомусь як на вигоні, де грали у гилки неподалік з гучномовцем окраїнного сільського центру, почули про політ першого космонавта. Ця звістка, яка співпала з Великодньою, наскільки збентежила всіх. А ще в пам’яті, як це радіо ми творили спільно громадою, заготовляючи у лісі десантами батьків-колгоспників стовпи, кооперуючись коштами. Зрештою, що в наших державах колись і тепер робилось для людей без їхніх коштів, зусиль?! Електрифікація, газифікація, водогони… Але це зовсім інша тема.

 Наразі про радіо, дротове. Вже очевидно, що воно, вимираючи з кожним роком, нині спочило в бозі назавжди. В крайньому разі, в Носівці залишилась якась сотня радіоточок, та ще дещиця в єдиному селі -- Плоскому. Тисячі гучномовців, які в минулому були в кожній хаті Носівщини, давно мовчать і до цього якось звикли, як звикли у Бобровиці й Бахмачі, багатьох інших районах області, де дротове радіо завершило своє мученицьке існування назавжди. Натомість з ефіру нам озвучують диктанти з української мови, працюють тисячі журналістів, які сподіваються, що їх голос, свято і біль їхніх сердець буде почуто. Зрештою, інформаційний простір -- це політика, це безпека держави, це культура народу і найближчий доступ до суспільно значимої, державної інформації, яка вкрай необхідна людям.

 Наразі дротове радіо мовчить, замовкло воно давно і вже очевидно, його багато затратне відновлення -- повернення у вчорашній день. Ніхто й ніколи не буде відроджувати зруйновані свого часу радіомережі, вкладати чималі кошти, бо світ зробив великий революційний крок у цивілізацію, залишивши в історії епоху дротового радіо. Це за його трансляціями ми не тільки полюбили футбол, а й прилучалися до великого мистецтва слова, пережили великий інформаційний бум, за яким потім виробляли смак до газетного чтива широкого доступу до наступної не менш революційної події -- сприйняття телевізійної духовної продукції. Світ мінявся й поволі, й надзвичайно швидко, увівши нас в комп’ютерну еру -- спочатку простим роздруком текстів, замінивши звичайну друкарську машинку, а згодом фактично кардинально змінивши працю всіх без винятку професій, революційно явивши у новій якості інформаційну сферу. А приєднавши комп’ютер до телефону, ми стали учасниками вже нового дива, нової комунікаційної епохи, яка явилась у вигляді Інтернету. Всі досягнення в знаннях, доступі до бібліотек, архівів, музеїв, газетних видань і електронних ЗМІ заодно з багато іншим стали ураз доступними багатьом. То ж чи знову тепер із цих вершин повертатися назад до дротів, якщо радіомовлення в свою чергу давно теж пройшло широкий шлях своєї еволюції, явивши в ефірі навіть не одну чи три, а вже безліч програм, які в різних територіях, діапазонах і частотах сприймають центри мовлення й передають нам на звичні радіоприймачі в квартирах, на роботі, в транспорті й т.д.

 На мою думку, зв’язківці, професійні служби й держава дуже відстали від цивілізації, аби радіо, як засіб комунікації з сучасними радіоприймачами для ретрансляції центральних і регіональних програм радіо населенню, забезпечуючи систему оповіщення цивільної оборони. Ефір України багатий і щедрий, на жаль, з доступом до нього ще в некомерційному світі ми запізнились, а в нинішньому на заваді вже не лише бідність, а й конкуренція з тим же Інтернетом.

 І все ж сказати: радіо, прощай -- не маю права. Наше покоління звикло до нього і любить. Тисячі журналістів працюють на нас, мільйони. Я не фахівець з радіо, але в давно космічній ері, коли безліч супутників забезпечують трансляцію програм радіозв’язку тощо, стає прикро, що раптом Носівка і безліч їй подібних населених пунктів залишаються у німій зоні -- без нашого радіо.

 О. НЕСТЕРЕНКО.