 Ні для кого не секрет, що стан сільської медицини, загалом галузі, з року в рік погіршується, тому влада намітила програму її реформування. Катастрофічно старіє населення, при цьому смертність удвічі перевищує народжуваність. Молоді люди через відсутність роботи виїжджають у міста, отже й лікуються там, народжують дітей переважно у сучасних медичних закладах. Для багатих стало модно лікуватися за кордоном. Нерідко колишні лікувальні заклади, які обслуговують по кілька населених пунктів, стають амбулаторіями, а взимку при хистом для самотніх престарілих людей. Як же зараз живе одна з чотирьох у районі сільська дільнична лікарня? Відповідь на це запитання я спробувала відшукати, завітавши до Макіївської дільничної лікарні, яка обслуговує три села району: власне, Макіївку та сусідні Ганнівку й Пустотине. Про стан справ у лікарні дізналася, поспілкувавшись з виконуючим обов’язки головного лікаря Валерієм Михайловичем Петриком. — Медперсонал лікарні налічує вісімнадцять чоловік, при тому, що кількість населення на дільниці, яку вона обслуговує становить тисяча дев’ятсот. Наразі у лікарні перебуває двадцять хворих пацієнтів на стаціонарі, які потребують постійного медичного догляду. Як і більшість інших сільських медичних закладів, наш має серйозну проблему кадрового забезпечення. У Макіївській дільничній лікарні проблема номер один — відсутність головного лікаря. Також немає терапевта, завідуючого фізкабінетом, медсестри у стоматологічний кабінет, лаборанта, акушерки. Вже прописною істиною став той факт, що молодих лікарів працювати в село нічим „не заманиш”, а особливо з нинішньою оплатою праці. Всі проблеми лікарні наразі лежать на плечах Валерія Михайловича. Через таку серйозну нестачу кадрів він взяв, здавалося б, на себе непосильну ношу, бо, крім виконуючого обов’язків головного лікаря, він є ще й терапевтом та фельдшером. Велику допомогу надають колеги — фельдшери ФАПів з Пустотиного та Ганнівки. У його біографії пережито моменти, коли було надзвичайно тяжко, особливо, два роки тому, як на п’ятдесят четвертому році раптово обірвалось життя тодішнього виконуючого обов’язки головного лікаря закладу Бориса Петровича Влахна, який був для нього наставником і колегою. Оскільки Валерій Михайлович понад двадцять років працював у Макіївці медбратом, то йому й запропонували очолити лікарню. На запитання, чи за весь свій трудовий стаж, Валерій Михайлович не розчарувався у своїй професії, бо ж в сільській лікарні умови роботи далеко не такі, як у клініках міста, та ще й всі обов’язки доводиться вирішувати на рівні відповідальності серця, лікар відповів, що анітрохи. Всі життєві негаразди він мужньо переносив, бо таку силу духу загартував ще юнаком, три роки відслуживши на морфлоті. Відчув уже давно, що бути лікарем — це справа всього життя, і сходити з цієї стежини він просто не має права, бо пообіцяв ще студентом Ніжинського медучилища, що своє життя він присвятить допомозі людям. Крім місцевих жителів, які перебувають на обслуговуванні лікарні, є ще й багато дачників, з яких більшість — це люди похилого віку. Були молодими, то жили та працювали в містах, а ближче до старості, зазвичай, тягне до рідного батьківського дому, своєї малої батьківщини. Ось і оселяються у своїх батьківських хатах чи купують їх у сільській глибинці. Натомість вік їх уже такий, що без медичного догляду важко обійтись. Хвороба ж, зазвичай, не питає у людини ні прописки, ні віку, ні фінансового стану. Натомість допомогти кожному, полегшити страждання є священним обов’язком медпрацівника. При лікарні діє також посада патронажної медсестри. Наталія Олександрівна Шинкаренко відвідує немовлят у Макіївці та Пустотиному, де вона одночасно також завідує ФАПом. Свого пологового відділення при лікарні не має. — Немає в нас кому і народжувати, з гірким сумом говорять місцеві. Бо демографічна ситуація тут зовсім невтішна. У цьому році на дільниці народилося одинадцятеро дітей. Цей показник невеликий для такої сільської ради, та все ж більший, ніж у інших. Уже майже нормою стало те, що при дільничних лікарнях є старожили. У макіївській — таких десять чоловік. Всі вони вже пенсіонери. Населення старіє, і самотніх, яким потрібен цілодобовий догляд більшає з кожним роком. Це є болючим прикладом того, що на старість про літніх людей нема кому потурбуватися, і не лише тим, в кого не залишилось рідних. Є й тут четверо хворих, в яких є діти, про їх не цікавить доля немічних батьків. Хвилює до сліз, коли чуєш історії цих людей, які з теплом в душі, розповідають, як всю любов віддавали дітям, а зараз нікому й склянку води подати. Наприклад, є серед них бабуся, яка пропрацювала в Макіївській лікарні акушеркою сорок років, має трьох дітей, а доглядати...нікому. Іншого виходу в таких людей, аніж доживати вік тут, вже просто немає. Однією з проблем, яка потребує негайного вирішення, є якісна телефонізація ФАПів Ганнівки та Пустотного. Також у дільничній лікарні немає автоклаву, бо старий давно списали з використання, а на новий коштів нема Але, не зважаючи ні на що, лікарня живе. Так за свої кошти в цьому році зробили косметичний ремонт приміщення та ще й керівництво „Агропрогресу” надало матеріали для покриття даху харчоблоку лікарні. Валерій Михайлович, як і весь медперсонал та сільські жителі вірять, що їхня лікарня, яка для багатьох стала рідним домом, все ж буде жити. Вірять та сподіваються, що її обійде гірка доля, яка спіткала багато інших сільських лікарень України, де відбувається їх скорочення з перекладанням лікувальних функцій на сільські амбулаторії, які часто-густо туляться у кількох кімнатах, зазвичай, непристосованих для цього приміщень, або ж перепрофільовують в інші заклади, наприклад в центри обслуговування одиноких непрацездатних громадян. З січня Макіївська дільнична лікарня передана на баланс центральної районної лікарні, отримавши можливості існувати без власної печатки й кошторису. Сільчани не приховують хвилювання за долю рідної лікарні, бо бояться, що при реогранізації медичного закладу їхньої думки ніхто не питатиме. А як же тоді житиме село без належного медичного догляду, з огляду на те, що більшість його населення пенсіонери? Хочеться сподіватися, що програма МОЗ з реанімації сільської медицини дійде й до сіл нашого району, а поліпшення якості медичного обслуговування не стане для неї дорогою у глибоку кому. К. СМИЧОК.
|
