Услід за подією Кожна людина завжди з великою любов'ю і душевним трепетом згадує те місце, де народилася, де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом-казкою у затишній батьківській оселі, мальовничою природою, де знайоме та рідне кожне деревце в сусідньому гаю, кожен камінчик чи виступ на березі комусь, може, непримітної річечки або ж ставка. Тут навіть сонце світить яскравіше, й повітря напоєне якимось особливим смаком та ароматом, й зорі в нічному небі сяють по особливому. Бо це — тільки її рідна земля, її рідний край, її батьківщина з славною багатовіковою історією і мудрими, талановитими людьми, з чарівною піснею, що дивує весь світ, багатющими народними традиціям. Все це рідне й таке близьке кожному з нас. Й де б не повернувся, з ким би не заговорив чи просто — тут добре скрізь. Саме тому завжди з таким нетерпінням чекають софіївчани започатковану багато років тому прекрасну традицію — спільно відзначати день народження свого села. У різні часи та за різких керівників його й відзначали по різному. Ювілейні — з розмахом, запрошуючи на гостину і місцевих, й тих, кого життя та обставини розкидали по багатьох близьких та далеких світах. І зовсім по скромному — коли через сумне тавро безперспективності та порожнечу сільської скарбниці найбільшим багатством софіївчан залишалися відкритість їхніх сердець, оптимізм та світла віра у краще, заможніше життя сільчан, відродження самого села. Цьогорічна софіївська гостина — не ювілейна. Адже перша згадка про це село під назвою Татарівка з’явилася сто п’ятдесят три роки тому. Не кругла дата в нього й під нинішньою — з 1947 року. Втім, цього року у софіївчан була більш ніж вагома причина зібратися усією земляцькою родиною. Знаковою подією стало відкриття пам’ятника видатному земляку, вихідцю з Софіївки Федора Яковича Примака. Два роки тому вся вітчизняна медицина відзначала сто десяту річницю від дня народження цієї непересічної особистості, професора, доктора технічних наук, доцента, заслуженого діяча наук радянської України, автора більше ста вісімдесяти наукових медичних статей, збірників та монографій, присвячених важливим темам, які, без перебільшення, зробили серйозний прорив в історії вітчизняної медицини. Що ж до його послужного списку, то його вистачило не на одну життєву долю Працював ординатором, аспірантом терапевтичної клініки цього ж інституту (1925-32); науковим співпрацівником клінічного відділу Київського НДІ експериментальної біології і патології (1932-36), Київського НДІ клінічної медицини (1936-40) та НДІ клінічної фізіології АН УРСР (1938-40), за сумісництвом доцентом кафедри факультетської терапії Київського медичного інституту (1937-40); завідувачем кафедри факультетської терапії Львівського медичного інституту (1941); головним терапевомт військових шпиталів у Башкирії (1941-46), за сумісництвом професором кафедри факультетської терапії медичного інституту м. Уфи (1942-43); професором кафедри факультетської терапії (1947-52), завідувач (1952-73), професором (1973-78) кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Київського медичного інституту… Утім, для самих софіївчан Федір Якович, по великому рахунку, до останніх днів його земного життя залишався надзвичайно простим та відкритим для спілкування, в його серці назавжди залишилася доброта та співпереживання, співчуття бажання завжди допомагати. Це ті почуття, котрі притаманні лише тим людям, що у своєму житті зазнали чимало лиха та на чию долю випало немало життєвих випробувань. Зрештою, так воно й було, адже сам Федір вже змалку залишився без матері (вона померла від черевного тифу), а, отже, спізнав увесь тягар та гіркоту сільської праці та злиденності. Можливо, хлопцю так би й довелося провести все своє життя на софіївській землі, якби не батько, котрий, побачивши у сину величезний потяг до науки та книжок, не віддав його спочатку до місцевої школи, а потім — до Ніжинської гімназії, де у Федора вже почали формуватися майбутні професійні орієнтири… Софіївчани ніколи не забували свого видатного земляка. Ні тоді, коли багатьом з них доводилося звертатися до Федора Яковича за допомогою, ні після, коли обірвалася його життєва стежина. Відтак не випадково й одну з головних вулиць села було названо на його честь. Дружною родиною й цього дня зібралися, щоб урочисто відкрити пам’ятник, приурочений тридцятій річниці від того вересневого дня, коли Ф.Я. Примак покинув цей світ. Знаменно, що хвилюючий момент відкриття пам’ятника, власне, як і левову частку турбот про те, щоб такий постамент з’явився на малій батьківщині видатного вченого, з сільчанами розділила його донька, Галина Федорівна, яка й розрізала червону стрічку. Урочисте богослужіння біля пам’ятника провів отець Володимир. Спадає шовк покривала й до своїх земляків зі своєю спокійною відкритою усмішкою знову усміхається Федір Якович. Саме таким запам’ятав його софіївчанин І.К. Кобизький. -Якби не Федір Якович, вже давно не було б мене на цьому світі, - низько вклоняючись пам’яті видатного медика, промовляє Іван Ксенофонтович. Й таких, кому видатний лікар подарував найдорожче — здоров’я, вселив надію на одужання, лікуючи за усіма новітніми методами — своїми та своїх колег, видатних медичних світил, та їхніх дітей, внуків, на відкритті монумента було чимало. Ці люди жили і творили, докладали усіх своїх сил та старань, аби й у великих містах, і в маленьких селах та хутірцях лунала щира українська пісня та дзвенів дитячий сміх. Власне, того суботнього вечора саме так і було в Софіївці. Адже після вшанування пам’яті видатного земляка софіївчани продовжували вшановувати своїх сучасників. Після урочистої частини, яку відкрив сільський голова Микола Бузина, виступили почесні гості свята — керівник ПП «Агропрогрес» Михайло Шумейко, заступник голови районної ради Микола Хахуда. Прекрасний концерт підготували для присутніх на святі учасники художньої самодіяльності Степовохутірського центру культури та дозвілля. Як завжди, порадували сільчан виступи аматорів місцевого фольклорного ансамблю «Софіївчанка» та сольні виступи юних виконавців української пісні. У програмі святкування — спортивні змагання, виїзна торгівля, молодіжна дискотека та спільна гостина. А ще — розігрувалася безпрограшна лотерея, суперприз якої — порося — дісталося Миколі Лахну. Вшановувалися й сільські довгожителі, такі, як Марія Сміюха, Марія Новгородська, Григорій Левченко, інші. Чимало щирих теплих слів «дісталося» на святі й тим софіївчанам, чия активна життєва позиція завжди залишається на висоті. Не обов’язкоово в чомусь великому та масштабному, але ж, погодьмося, багато чого значить для села, і в поміч сільському голові, щоб і на суботник можна було без проблем зібратися, і гілля та дику поросль обрізати, й сміття вивезти чи організувати людей на якісь інші добрі для села справи. У тому числі й на такі ось спільні свята. Не бракувало хороших, щирих слів на адресу своєї малої батьківщини та її людей у багатьох гостей свята, які вже традиційно збираються тут з багатьох близьких та далеких куточків України та з-за близького та далекого зарубіжжя. Власне, так і має бути, якщо людей міцно тримає рідна земля, не даючи прорости між ними билинам безпам’ятства та забуття… К.МИХАЙЛЕНКО.
|
