Нещодавно в усьому світі відзначали пам'ятну дату -- роковини смерті великого сина України Т. Г. Шевченка, чиє життя та культурна спадщина є справжнім подвигом в ім'я українського народу. В літературі кожної нації є творці, імена яких оповиті невмирущою любов'ю і славою. Таким поетом українців є Тарас Шевченко, чия безсмертна спадщина -- одна з найбільших вершин людського генія.
22 травня українці вшановуватимуть пам'ять Шевченка ще раз, бо саме цього дня в 1861 році тіло поета було перепоховане в Каневі на Чернечій горі. Поет завжди мріяв жити і померти на Батьківщині У червні 1859 року Шевченко відвідує свого друга Михайла Максимовича , який жив на хуторі неподалік Канева на лівому березі Дніпра. В тиші Михайлової гори Тарас Шевченко часто сидів під п'ятисотлітнім дубом, який зберігся досьогодні і називається «дубом Шевченка». Звідти він милувався канівськими горами.. Він хотів поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Шевченко, залишать його недуги. Він навіть намалював кілька проектів хати з широкою світлицею, а разом з управителем поміщика Парчевського і землеміром на високому березі Дніпра виміряв ділянку під неї. Відомо 2 фасади, п'ять схематичних планів хати та один — комори. Всі написані Шевченком власноруч Але мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Після повернення в маєток Максимовича Шевченка втретє заарештували, а після кількаразових допитів зобов'язали повернутися до Петербурга. 10 березня 0861 року року Шевченко помер.
На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські — вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревський звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. В квітні необхідні папери були підписані.
На сороковини від дня смерті (8 травня 1861 року) домовину з тілом було викопано, перенесено через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми поштовим трактом, який проходив і Чернігівщиною. Траурну колісницю, труну, вкриту червоною китайкою та вінками, всюди проводжали засмучені постаті. У борзні зустріч і проводи останків Шевченка організував його старий приятель В. Забіла. Особливо урочистою була зустріч праху поета в Ніжині. Траурна колісниця зупинялася біля Преображенської церкви, де студенти Ніжинського ліцею прикріпили до труни нові вінки та свіжі квіти.
Носівчани в траурі зустрічали й проводжали домовину з тілом Т. Г. Шевченка. На честь цієї події в 1991 році в Носівці була встановлена пам'ятна дошка. її встановлено на привокзальній площі залізничної станції, де знаходиться споруджений раніше пам'ятник поету. На жаль, пам'ятна дошка встановлена не на місті слідування траурної процесії. Територія залізничного вокзалу до даної події немає ніякого відношення. Південно-західну залізницю в той час тільки починали проектувати і це було тоді зовсім пусте місце поза межами Носівки.
18 травня прах Шевченка було доправлено до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі несли студенти Київського університету. Домовина перебувала в церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчук», який й узяв курс на Канів. Весняні води близько підступили до міста, тому пароплав причалив на невеличкому острівці за 200—300 м від твердого берега, але жоден з рибальських човнів не міг витримати ваги домовини. Не можна було і перенести її на руках бродом. Тоді запрягли дві пари волів у воза і по мілкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до Успенського собору мешканці Канева, передмість та навколишніх сіл. Там домовину поета залишили для прощання на два дні, а 22 травня протоієрей канівського собору Гнат Мацкевич відслужив заупокійну літургію і виголосив надгробне слово.На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на прицерковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Але його друзі настояли на Чернечій горі, біля якої Шевченко хотів поставити хату. Яму викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життя.
Замість коней у воза, на якому стояла труна, запряглися люди і повезли Шевченка до місця поховання. На гору труну знову понесли на руках. 22 травня прах Шевченка поховали — в місці, яке відповідало його «Заповіту».
Згодом люди насипали на могилі Шевченка курган, наносили каміння і укріпили поховання, поставили дубовий хрест, який з часом підгнив і впав. На народні пожертви було вирішено встановити на могилі новий чавунний хрест. Та урядовці довго не дозволяли це зробити. Одна з причин -- легенда про те, що Тарас живий, а в могилі лежать освячені ножі, які чекають слушної години, щоб з ними селяни йшли на поміщиків. Чернечу гору з того часу перейменували на Тарасову.
Тарас Шевченко -- велет духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення людини людиною. Цією боротьбою він здійснив найвище суспільне призначення поета. В історію людства він увійшов не тільки як геніальний поет України, а й як поет-гуманіст світового рівня. Полум'яне слово Пророка в усі часи було сучасним, потрібним і незамінним для кожного українця. Воно надихало борців за волю України в часи Української Народної Республіки. Рядки Шевченкових поезій шепотіли перед боєм герої Крутів. Тож давайте ще раз в глибокій шані схилимо голови перед великим митцем, який все своє життя віддав українському народові і навіть після смерті своєю творчістю возвеличує його.
Методист ЦРБ Голінська Л. М.
Як умру, то поховайте 
