 З року в рік освітня галузь все більше й більше піддається реформуванню. Міністри обіцяють нам, що ці зміни приведуть до кращої, якіснішої та менш корумпованої освіти. Але ж що ми маємо на сьогоднішній день? Чи перше вересня нині було таке ж радісне та безтурботне свято, яке мали діти раніше? Може, й залишилося воно таким для молодших школярів, але ж ніяк не для випускників. Побоювання щодо нездачі тестів псують їм це свято. Також диктат нинішнього суспільства на те, що кожен мусить обов’язково мати вищу освіту, вступати до найкращих та найдорожчих університетів України, а потім, після отримання бажаного диплому(зеленого чи червоного) з гірким сумом розуміти, що високооплачувану роботу, яка б покрила всі кошти за п’ятирічне навчання, вдається знайти лише одиницям. Щодо болючої теми ЗНО хочу навести лише такий факт: більшість розвинутих країн( Франція, Японія, США…) уже давно перевіряють знання своїх учнів за тестами. Але ж раніше весь світ знав, що найкращі фахівці та науковці навчаються в Радянському Союзі, де про тести тоді ще й мови не було. То що ж тепер змінилося: «порозумнішали» тести в Європі чи «подурнішали» учні в країнах колишнього СРСР? Звичайно, рівень впровадження ЗНО у нас нижчий, ніж у Європі, але ми і недосконалі тести все ж бездумно використовуємо у вітчизняній системі освіти. Хочеться докопатися до істини: як же ми так не помітили, що цими нововведеннями комусь вигідно опустити рівень знань наших учнів? Страшно навіть подумати, що буде, якщо всі писатимуть однакові тести — незважаючи на здібності, нахили, уподобання та профілі... Ну як філолог виконуватиме роботу з математики, яку вивчає за скороченою програмою, без поділу на алгебру та геометрію? Проблема в тому, що освітні закони пишуть науковці, які ніколи навіть й не працювали з живими дітьми, які не розуміють, що програмне навантаження п’ятикласника та одинадцятикласника повинні відрізнятися. Ще однією проблемою освіти є та, що нинішні діти не зацікавлені в гарних знаннях, бо знають, що батьки все за них вирішать. Щоб не бути голослівною, наведу один приклад. Якось довелося мені місяць проходити практику в одному з київських гуманітарних ліцеїв, де на власному досвіді побачила, як на навчання та поведінку дітей у школах впливають батьки. Я поставила двійку одному восьмикласнику, який не виконав домашнього завдання. Спочатку мене здивувало, що він з легкістю сказав: «Ну і ставте двійку, мені все одно». А після уроку він підійшов і сказав, що йому двійки я не поставлю і взагалі незадовільних оцінок йому ніхто не має права ставити. Мене, як студентку, яку в університеті вчили завжди бути об’єктивною, це ж, звичайно, не зупинило. А наступного дня прийшла його мама, яка сказала учителю, якого я заміняла, що я не маю права ставити погані оцінки її сину. Як з’ясувалось, в батьків хлопця особиста домовленість з дирекцією ліцею. І дійсно менше семи балів в класному журналі у хлопця не було. Як говорять, у кожної монети два боки. Хочеться сподіватися, що наші міністри освіти все ж колись таки повернуть її іншим, та не будуть будувати все нові й нові грандіозні освітні плани, не залатавши старі дірки. К.СМИЧОК.
|
