 Хочу зізнатися, що щиро люблю свою країну, країну своїх прадідів. Інколи відвідую українські села, місця, з якими мене пов`язує коріння моїх пращурів і просто нові незнайомі поселення. Село вважаю колискою життя, а місто його похідною. Село – артерія життя людини. Нинішній стан села вражає своїм зубожінням, а відсутність будь-якої цікавості наших можновладців до його майбутнього просто незрозуміле. Нинішний стан українського села – це трагедія грандіозного масштабу. На мій погляд, є три основні складові, які і визначають, що населений пункт незабаром зникне з мапи України. Всі ці складові зі знаком мінус – немає роботи, немає молоді і немає нормальної інфраструктури. Щодо останнього, то це означає відсутність магазину, аптеки, школи. Нещодавно довелося відвідати схожий населений пункт. Невеличке вимираюче село Андріївка Носівського району. Ми завітали в гості до Вербицької Євдокії Миколаївни, яка все своє життя прожила в селі Андріївка, вона є депутатом сільської ради, працювала листоношею 26 років і 6 років соціальним працівником, живе з внучкою Інною. Чоловік – Анатолій Іванович помер 6 років тому, 25 років пропрацював механізатором, до пенсії не дожив 2 роки. Син Анатолій живе в Андріївці, їздить на під заробітки в сусідні села, а дружина Олена працює в соціальній службі, соцслужбою в селі обслуговується 5 чоловік: Жереб Марія Олексіївна, Орел Катерина Остапівна, Петренко Ольга Митрофанівна, Москалець Володимир Микитович та Москалець Марія Оксимівна. Всіх інших або обслуговують рідні, які приїздять з міст або відмовляються від послуг соціальної служби. Євдокія Миколаївна нам люб’язно розповіла про своє рідне село. На сьогоднішній день в селі 58 дворів, 30 жилих, в яких проживають переважно одинокі пенсіонери, всі решта дачники. В селі нема магазину, тому в село 2 рази на тиждень приїздить магазин з хлібом і продуктами. На делікатеси тут не розкошують. Кілька разів на день з районного центру до села курсують автобуси. Медичне обслуговування. В селі повний некомплект – ані фельдшерсько-акушерського пункту, ані аптеки. І за ліками, і за медичної допомогою селяни їздять у місто Носівка. Наступний пункт – школи. Таких закладів тут, звісно, немає. І насамперед через відсутність учнів – в селі їх тільки троє. Для них організовано транспортування шкільним автобусом, навчаються в селі Козари. Ці школярі, мабуть, останні діти, які народилися у колись великому, а тепер вимираючому селі. Найбільше вразило мене серед усього побаченого картина, яка й досі перед очима: в центрі села хати стоять забиті навхрест дошками, безліч забутих, не жилих домівок. Село позаростало бур'яном і лісом. Євдокія Миколаївна говорить, що радує те, що хоч село і малесеньке, але люди піклуються одне про одного, нещодавно, спільними коштами і з допомогою сільського голови, обгородили і очистили центральне кладовище, розташоване в центрі села. Але інше кладовище, на окраїні села, забуте і занедбане. Голова сільської ради дав бензопильщика, сама депутат виносила гілляки з кладовища. Єдина розвага для селян – телевізор та радіо. Місцеві регулярно дивляться серіали та слухають новини. Так що про те, що твориться в країні знають добре. Але, що вражає – незважаючи на всі труднощі, з якими стикаються місцеві жителі, вони не втрачають оптимізму та надії на краще життя. І навіть на відродження села. Селу потрібна підтримка влади. Що ж заважає державі зараз спланувати та реалізувати проект по відродженню українського села? Н. СМАГА.
|
