Меню сайту
Наше опитування
Найбільша шкода об'єкту благоустрою
Всього відповідей: 17
Банери

Носівські сайти
Погода
Погода Носівка Прогноз погоди у Чернігові Прогноз погоди у Києві
Про Носівську районну станцію юних техніків
З історії Носівської СЮТ

Носівська районна станція юних техніків – профільний позашкільний навчальний заклад, основним напрямком діяльності якого є науково-технічний, що передбачає залучення вихованців до активної діяльності з набуття техніко-технологічних умінь та навичок, розширення наукового світогляду, підготовку до активної науково-дослідницької роботи та оволодіння практичними уміннями і навичками з технічних видів спорту, змістовного дозвілля.
 






Історія Носівської районної станції юних техніків бере свій початок від 1972 року, коли у райцентрі, на виконання народно-господарського плану було відкрито нову позашкільну установу. Як розповідає безпосередній учасник тих подій В.В. Кияниця (і тоді, і нині – директор СЮТ), робота станції розпочиналася з одного стола та двох стільців, виділених для новоствореної позашкільної установи в приміщенні місцевого районного відділу освіти. Потім був наданий клас і невеличка кімната у школі №1, а з 1976 року для СЮТ запропонували списане під ліквідацію приміщення початкової школи №6. За короткий час тодішнім колективом СЮТ воно було пристосоване під роботу гуртків. Власне так і розпочалась робота Носівської районної станції юних техніків. 
Створення станції юних техніків у Носівці було у значній мірі обумовлено тим, що на той час, як у місті, так і в районі, серед школярів набуло значного поширення виготовлення і незаконна експлуатація саморобних радіопередавачів (радіохуліганство). Явище стало настільки масовим, що органи держінспекції електрозв’язку були неспроможні впоратись з ним. І саме В. Кияниці вдалося розробити систему боротьби з радіохуліганством у результаті втілення якої вказаний негатив був повністю подоланий вже до початку 1976 року. Зумів тоді Василь Васильович зацікавити «радіохуліганів-школярів» справжнім радіоаматорством і вони дружно прийшли до організованих ним і спочатку одноосібно очолених радіогуртків.  
Проведена в Носівці робота була актуальною для всієї України, у зв'язку з чим у тому ж 1976 році на базі Носівської СЮТ Міністерством освіти України та Центральною СЮТ організовується і проводиться семінар для директорів обласних станцій юних техніків України. Згодом носівський досвід по профілактиці радіохуліганства серед школярів, шляхом залучення їх до організованого радіоаматорства, вивчається всесоюзним журналом "Радіо" і поширюється на весь Радянський Союз (копії статті додаються). Слід зазначити, що у тодішні часи тотальної цензури щоб стати героєм публікації у всесоюзному «мільйонному» виданні, та ще й з української «глибинки», потрібно було зробити дійсно щось унікальне і видатне.
Подальша талановита робота педагогічного колективу виводить Носівську СЮТ у ряд потужних позашкільних закладів. На початок 80-х Носівська СЮТ за практично всіма показниками стає відомою далеко за межами Чернігівщини. На її базі формуються обласні збірні команди з авіамодельного і радіоспорту. Підготовлені в Носівці спортсмени починають регулярно здобувати призові місця на республіканських і всесоюзних змаганнях: спочатку школярського рангу, а потім і в «дорослих».  Шість носівських майстрів спорту СРСР – чи не найкрасномовніше свідчать про результативність сютівської підготовки!
Стрімко зростає дитяча майстерність і майстерність керівників гуртків, яких усе частіше починають залучати до суддівства змагань високих рангів, до тренувань збірних команд області, а потім і України для участі у Всесоюзних змаганнях. Керівника радіогуртка  Носівської СЮТ В.В. Кияницю, як фахівця визнають на самих високих рівнях тренерських рад при МО України і Федерації радіоспорту України. Як для керівника навчально-виховного закладу певне він досяг найвищих висот у Чернігівській області за всю історію позашкілля, здобувши звання «Майстер спорту СРСР», «Суддя Всесоюзної категорії» та ін. В 1987 році  радіоаматори обрали В.В. Кияницю відповідальним секретарем федерації радіоспорту України. 
Директор СЮТ В.В. Кияниця багаторазово залучається у якості тренера збірної команди школярів України для участі у всесоюзних змаганнях. Такі його вихованці, як Лідія Осадча, Володимир Зеленяк, Борис Приходько, Олександра Головач стають Чемпіонами СРСР серед школярів. 
У 1978 році підготовлена В. Кияницею збірна України з радіоспорту займає перше місце на IV-й Першості СРСР серед школярів і дитячо-юнацьких спортивних шкіл (копія грамоти зліва вгорі).  
Багато носівських юних радіоспортсменів стають Чемпіонами України.
  Працюючи директором станції юних техніків, Василь Васильович проводить велику громадську роботу: очолює обласну федерацію радіоспорту, республіканську колегію суддів по спорту. Приймає участь в суддівстві більш як 120 змагань, включаючи чемпіонати СРСР і ряд міжнародних змагань. У якості головного судді проводить десятки обласних і республіканських змагань школярів з технічних видів спорту. Входить до десяти кращих 

                                                 суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі. Отримує звання "Суддя республіканської категорії", а потім –  "Суддя всесоюзної категорії".
Як вже зазначалось, з  1987  року по 1994 рік (три терміни поспіль) він обирається відповідальним секретарем федерації радіоспорту України, яка налічувала тоді у своїх лавах понад 90 тисяч радіоаматорів, з яких понад 70 відсотків була шкільна молодь. В радіоаматорській ієрархії України це була друга посада після голови федерації.  За визнанням багатьох провідних фахівців, 
 
В. Кияниця на цій громадській посаді зробив значний внесок у вітчизняний радіоаматорський рух. В ті роки його можна було зустріти на юнацькому чемпіонаті у ще не поруйнованому війною Грозному, на Чемпіонаті Союзу в Калузі, на Всесоюзній конференції радіоаматорів у Москві. І де б не був Василь Васильович, він незмінно з трибун, площ, стадіонів пропагує шкільну технічну творчість і бореться проти всього, що заважає її розвиткові. За успіхи у роботі Василь Васильович нагороджується десятками нагород, у тому числі двома Грамотами МО України, йому присвоюється звання "Відмінник народної освіти" та "Відмінник освіти України".











                                                                                                











Суддя Всесоюзної категорії Василь Кияниця  відкриває
 чемпіонат України з радіоспорту  на
50-тисячному   стадіоні  у  Рівному  (1988 рік)
Фото  з   книги    «Славні імена Носівщини», 
Ніжин, «Аспект-Поліграф», 2009 р.    ISBN 978-966-340-357-1


Поряд з громадською роботою, Василь Васильович проводить дослідницько-експериментальну діяльність,  результатом якої стала перша в колишньому Союзі "Програма гуртка юних операторів колективної радіостанції", яка була рекомендована Міністерством народної освіти України до впровадження, видана тиражем 70 тисяч примірників у видавництві "Радянська школа" ("Збірник МО УРСР №24 за 1988 рік, від стор. 3 до стор. 27) і діяла по всій території України понад два десятиліття. 
Як одного з найдосвідченіших директорів, В. Кияницю неодноразово залучали до розробки керівних документів про позашкільні заклади. Він є одним із співавторів "Положення про станцію юних техніків" 1988 року. 
























З 1992 року по 2000 рік Василь Васильович член редколегії Всеукраїнського журналу "Радіоаматор" на сторінках якого він започаткував "Історію радіоаматорства в Україні". 
На фото зліва – початок серії статей про радіоаматорство в Україні, написаних В. Кияницею на початку 90-х років і опублікованих вказаним журналом. Це дослідження було адресовано, насамперед, юним радіоаматорам і їх наставникам – адже в Україні на кінець 1991 року тільки в системі Міністерства освіти було понад 19 тисяч радіогуртків, які на той час були практично не забезпечені необхідними для їх роботи навчальною літературою і методичними матеріалами. І ця серія публікацій була дуже схвально зустрінута радіоаматорським загалом.


З 1974 року на базі Носівської СЮТ діє перша в історії Носівки дитяча аматорська радіостанція колективного користування, навколо якої об'єднується учнівська молодь міста. Поступово Носівська радіостанція стає відомою в Україні, Радянському Союзі і за його межами. Записи кличних сигналів з поліської Носівки з’явились в апаратних журналах тисяч радіоаматорів з понад 200 країн світу. 

Про успіхи юних радистів з Носівки писали газети "Молодь України", "Радянська освіта", "Патріот Батьківщини", журнали "Радіо", "Знання та праця", інші видання. 










Зліва фото першої сторінки святкового (до 9 Травня) випуску газети «Радянська освіта» №38 за 1988 рік, з статтею про Носівську СЮТ під заголовком «Наша спільна справа». Збільшено стаття подана в додатках. Такі і подібні статті про наших юних техніків у тогочасній пресі не були рідкістю – школярі звикли до них.




























Колектив радіостанції нагороджується десятками й десятками відзнак вітчизняних та зарубіжних федерацій. У СЮТ  зберігаються  чотири величезних альбоми з найоригінальнішими грамотами, дипломами, плакетками, вимпелами виписаними і надісланими у Носівку багатьма мовами (навіть японськими ієрогліфами!)  за успіхи юних радіоаматорів у найрізноманітніших і найпрестижніших всесвітніх заходах.

 

 






































Тільки чотири  з понад 200 нагород радіостанції Носівської СЮТ

Тодішню атмосферу зіркової слави Носівської станції юних техніків, її наставників, керівників і вихованців чи не найвлучніше відтворить початок великої статті у восьмому числі Всесоюзного журналу «Радіо» у вже далекому 1980 році. Матеріал про носівчан журнал розпочинав так (див. фрагмент внизу): 

600
         «Далеко не на каждой административной карте нашей страны можно отыскать один из райцентров Полесья – Носовку. Да и жителей там не так-то много. Но если бы пришлось составлять карту Черниговской области с учетом количества подростков, увлеченных здесь радиоспортом, Носовку пришлось бы выделить особо.
- Мысль о создании клуба юных радиолюбителей, - рассказывает директор Носовской станции юных техников В.В. Кияница, - впервые возникла после очередного прослушивания эфира не средних волнах, где среди работающих без разрешения, как стало потом известно, оказалось немало школьников. Захотелось как-то помочь оступившимся ребятам, попытаться вовлечь их в организованный радиоспорт. В поисках поддержки обратился в районный отдел народного образования. Заведующая З. Харченко горячо одобрила предложение начать работу с подростками, интересующимися радио, на станции юных техников…»
Така широка популярність Носівської СЮТ стала можливою завдяки тогочасному достатньому фінансовому забезпеченню з боку держави. Активно сприяли станції і місцеві господарські структури. Коштами і матеріалами допомагали колгоспи, підприємства і, навіть, громадяни. Не можна не згадати добрим словом колишнього головного інженера райвузла зв’язку В.М. Сірика, котрий практично щомісяця бував у СЮТ і цікавився всіма можливими проблемами у роботі з юними зв’язківцями-радіоаматорами і після кожного його візиту в СЮТ прибували потрібні вузли і блоки, дроти і деталі.
Мабуть кожний, хто бував біля подвір’я і на подвір’ї СЮТ, не міг не звернути увагу на грандіозні, вражаючі уяву поворотні антени колективної радіостанції. Звідки вони? Хто їх спорудив і змонтував на такій значній висоті? За чиєї допомоги? І тут також слід назвати прізвища свідомих земляків вкладом яких робилася спільна справа для тодішніх потреб гуртків. Це було зовсім не те, як зараз, дехто з тих, хто мають можливість допомогти (і щире спасибі їм!) шукають гаманець і дістають 50…100 гривень. Ні, тоді у 80-ті, кожний пропонував не стільки кошти, скільки допомогу. Вагомий вклад у спорудження згаданого антенного господарства зробив колишній начальник РЕМ І.З. Куценок. Досить було звернутися директорові СЮТ до Івана Захаровича і пояснити, що без антен, яких у нас нема, наші юні носівчани не зможуть просто технічно бути на рівних зі своїми суперниками, а про подальші перемоги – годі і мріяти, як на подвір’я СЮТ усього за декілька днів були доставлені багатотонні щогли-опори. Чоловік слова і діла І.З. Куценок віднайшов їх і безкоштовно доставив у СЮТ. 
А інший ентузіаст і патріот рідного краю І.П. Висотков посприяв у виділенні з Чернігівського льотного училища поворотних редукторів. Колишній директор місцевого заводу «Побідит» В.Г. Кубрак та головний економіст цього заводу і великий ентузіаст технічної творчості А.Т. Дяченко посприяли зварювально-монтажними роботам. Керівники гуртків Сергій Григорович та Володимир Вікторович Зеленяки, Василь Васильович Кияниця та Сергій Михайлович Микула уже безпосередньо на місці монтували елементи антени і встановлювали їх на робочу висоту не гірше за «монтажників-висотників» з відомої пісні.
Славою СЮТ гордилось місцеве населення. Кожний, хто навіть випадково долучався до можливості сприяти станції, допомагав як міг, і чим міг. Люди, читаючи у пресі, чи просто довідуючись про успіхи місцевої СЮТ на змаганнях і першостях найпрестижніших рангів, просочувались «носівським патріотизмом» - з’являлась внутрішня потреба чимось допомогти відомій установі. 
Про відношення місцевого населення до станції юних техніків міг би свідчити хоч би такий факт. Коли перед транспортом, який віз бетонні опори виявився носівський залізничний переїзд і тодішній місцевий автоінспектор Анатолій Іонін довідався, що вантаж везуть для СЮТ, він власноручно допоміг подоланню переїзду з дотриманням безпеки. Хоч мав повне право зупинити транспорт до отримання дозволу відповідних залізничних органів, що за тодішніх порядків могло тривати не один день. Ризикував чоловік заради допомогти СЮТ у доставці важливого вантажу.
Носівська районна станція юних техніків мала велику філію при БК Носівського цукрового заводу, яку повністю, за виключенням заробітної плати керівникам гуртків,  утримував завод. Гуртки практично ні в чому не мали потреби завдяки прямо таки батьківській турботі Михайла Васильовича Заболотного, Григорія Миколайовича Шерстюка, Віталія Андрійовича Макухи та інших небайдужих людей. 
Протягом багатьох років політехнічному вихованню дітей на носівщині сприяли десятки самовідданих ентузіастів технічної творчості. Саме завдяки умінням цих людей об’єднувати навколо себе  непосидючу в усі часи дітвору і спрямовувати її енергію у необхідне сьогоденню і майбутньому русло, відбувався цей потрібний суспільству процес. 
Носівщина має бути вдячною за позаурочне виховання і навчання корисним справам сотень юних носівчан Петру Євгеновичу Репеті, Григорію Федоровичу Солошенку,  Дмитру Івановичу Федченку, Борису Іларіоновичу Гавриленку,   Борису Віталійовичу Барановському, Петру Полікарповичу Гольцю, Луці Демидовичу Супруну. Пізніше, з появою СЮТ, до них приєдналася нова когорта молодих і талановитих наставників юних техніків, таких як Анатолій Прокопович Волинський, Анатолій Іванович Кришталь, Петро Михайлович Власенко, Михайло Григорович Куц, Михайло Миколайович Макаренко, Микола Григорович Могильний, Антон Гаврилович Захарчук, Юрій Йосипович Пероганич, Валентин Іванович Алексєєв, Михайло Прокопович Ляшенко, Олександр Григорович Веременко, Олександр Іванович Коросташивець, Михайло Михайлович Шевченко, Василь Васильович Розум, Віктор Васильович Ювенко, Сергій Григорович і Володимир Вікторович Зеленяки, Михайло Григорович Ігнатенко, Сергій Михайлович Микула, Олександр Васильович Ювенко, Тетяна Володимирівна Зеленяк (Ющенко). Понад три десятиліття з наймолодшими школяриками Носівщини працювала методист СЮТ Валентина Костянтинівна Безпала.
Причому названі вище педагоги-наставники, це були не просто працівники СЮТ, це золотий фонд Носівської СЮТ. Це кращі з тих, хто пройшов через нашу установу в різні роки і хто зробили значний внесок у розвиток дитячої технічної творчості на носівщині. Врешті це люди, завдяки наполегливості, таланту і самовідданості яких, наша районна станція юних техніків здобувала десятки вершин у спортивно-технічній майстерності, виставках, конкурсах, оглядах і ще в безлічі різноманітних масових заходів, які проводилися десятками щороку протягом десятиліть.
Через розум і серце цих людей пройшли сотні школярів, котрі отримали саме у позаурочний, нерідко неоплачуваний час, підготовку зі столярної, слюсарної, електро-електронної та радіотехнічної справ. Під їх керівництвом діти вчилися моделювати, читати креслення, клеїти, випилювати, випалювати і пиляти, робити електро- і радіомонтаж, клепати, стругати і паяти, навіть зварювати метали. Під опікою і наставництвом  названих вище педагогів-чоловіків дітвора і юнь навчалися виготовляти моделі, макети, наочні посібники, котрі дивували своєю довершеністю відвідувачів обласних і республіканських виставок. А вироби радіоелектронного спрямування, виготовлені носівськими старшокласниками під керівництвом відмінника освіти України С.Г. Зеленяка, неодноразово відзначалися бронзовими, срібними і, навіть, золотими медалями виставки досягнень народного господарства (ВДНГ) СРСР (див. фото зліва).

Багато років Носівщина гордиться своїми авіамоделістами. Справа ця була започаткована у Носівці у післявоєнні роки великим ентузіастом технічної творчості Григорієм Федоровичем Солошенком. Перші моделі планерів і літаків піднялися у носівське небо в кінці 50-х – початку 60-х років з подвір’я будинку піонерів, де спершу директором був Петро Євгенович Репета, а потім Григорій Федорович Солошенко. Не було досвіду, не було двигунів, не було надлегкої бальзи і паперу мікалентного не було. Але був ентузіазм і нестримне бажання післявоєнних школярів-авіамоделістів: Миколи Ляшенка (пізніше льотчик Чернігівського авіапідприємства), Валерія Буланова (пізніше – військовий льотчик), Аркадія Ляшенка, Віктора Стрільчина (перша в історії носівщини перемога на обласних змаганнях!), Олексія і Михайла Мархаїв, Віктора Іваницького, Віктора Ювенка (авіамоделізму присвятив усе життя) і десятків інших їх товаришів, і моделі відривались від землі… Ще серед перших авіамоделістів на носівщині були Михайло Пінчук, Іван Хиленко, Анатолій Болтава, Віктор Конотопець, Олександр Дуброва, Григорій Тхір, Володимир Касян, Микола Зуб, а також бойова і незабутня Марійка Кебкал (у майбутньому стала дружиною льотчика).
Новий і потужний поштовх для подальшого удосконалення і розвитку авіамоделізм на носівщині отримав на початку 70-х років, з появою станції юних техніків, куди він перемістився під керівництво і краще матеріальне і науково-методичне забезпечення. Колишній учень Г.Ф. Солошенка Віктор Ювенко стає його колегою у керівництві юними авіамоделістами. Саме цей тандем здобуває перші переконливі перемоги обласного масштабу, а потім, на роки, міцно посідає найвищі обласні сходинки майстерності.
Важко перелічити усіх призерів і чемпіонів з авіамоделізму. Проте назвемо кращих з кращих: Віктор і Олександр Ювенки (майстри спорту), Михайло Ігнатенко, Микола Тимченко, Олександр Галета, Віктор Булах, Анатолій Воронов, Валентин Криворот, Олександр Кундюба, Володимир Расюк, Віктор Яковенко, Ігор Жовтуватий, Григорій Золов, Володимир Тарасенко, Олександр і В’ячеслав Лук’янці, Андрій Коваль, Сергій і В’ячеслав Юрчевські, Юрій, Василь і Роман Ювенки (майстри спорту), Геннадій Безпалий, Дмитро Тарасенко, Василь і Сергій Васильченки. 
Десятки й десятки прізвищ. Прізвищ, які у різні роки були на слуху усього міста й району і які слугували тими взірцями, котрі незмінно привертали увагу малечі, а для багатьох стаючи наставниками і прикладом для наслідування на довгі роки. 
Немало розумних батьків в усі часи намагаються відволікти свою дитину від домашнього екрану і безцільного домашнього байдикування, приводячи її до гуртка, студії, чи секції, не безпідставно сподіваючись, що під наглядом дорослого, їх дитина навчиться тій, або іншій корисній справі. Навчиться і у діловій, і у ігровій формі спілкуватись із собі подібними, цивілізовано суперничати і перемагати. А коли перемогти не вдалося, то гідно програти, не роблячи з цього трагедії, а враховуючи і аналізуючи власні помилки, їх виправляти, удосконалюватись і знову й знову йти до перемоги. Нема суттєвої різниці у якому гуртку, колективі, чи команді відбувається цей процес – головне, щоб він був корисним для фізичного і морального росту, і щоб був до вподоби. За цієї умови так званий виховний процес відбудеться сам по собі. Практично у цьому і вбачається сутність позашкільної роботи. 
Розповідь про рух юних техніків на носівщині не буде вичерпною без розповіді про радіоспорт. Про цей загадковий і таємничий військово-технічний вид спорту, який і на сьогодні, для багатьох не посвячених у його таємниці, таким є. А тому іноді, та й можна почути: «А що воно ото дає ваш радіоспорт?». Коротка відповідь: «Як і будь-який спорт –  виховує і гартує людину, робить її особистістю!». 
Зрозуміло, що і без занять радіоспортом, чи й інших будь яких організованих позаурочних занять,  людина виросте. Але на основі яких цінностей вона формувалась і формувався її світогляд? Адже дитина, ростучи фізично і зростаючи духовно, неодмінно копіює доросліших за себе, намагається бути схожою на обраного на свій розсуд кумира. І дуже добре, коли у цей важливий період зростання особистості поряд виявляються однолітки, чи й старші товариші, захоплені цікавою і корисною справою, товариші, які щодня тренуються і змагаються, обговорюють результати своїх перемог і поразок. Найчастіше саме такі приваблюють. І чим ширша географія дійства, тим цікавіше. 
З легкої руки директора Носівської СЮТ В.В.  Кияниці, в Носівці на десятки років «прописався» радіоспорт, популярнішим за який був у місті хіба що футбол. А відповіддю на запитання: «… що воно ото дає ваш радіоспорт?» міг би стати один із багатьох випадків, про котрий через майже три десятиліття нагадав  один з колишніх наших радіоспортсменів-чемпіонів Олександр Гунько. Випадок, про який тренер Олександра вже давно забув, бо їх, подібних, було ой як багато…
Так от вже давно дорослий і поважний юрист Олександр Юрійович Гунько, в найдетальніших подробицях, розповів про те, що сталося з ним на обласному чемпіонаті зі спортивної радіопеленгації у 1987 році. На той час Олександр Гунько вже був відомим в області радіоспортсменом і його перемога була, як кажуть, прогнозованою. Однак трапилось несподіване: на одному з етапів він підвертає ногу. Подальші не те що біг, навіть просто пересування стають практично неможливими. Навколо ліс, чагарники, висока трава і підлісок… Ніде ні душі… Дощ… Що робити? Маючи компас, карту, приймач, почав виповзати в напрямку найближчої дороги – може там хто помітить і якось сповістить рятувальній службі?
Раптом почув тріск сухих гілок, що наближався, але «проходив повз». Почав гукати – тріск гілок знову став наближатися… Через декілька секунд над Сашком схилилась Алла Маркова – чернігівська спортсменка і багаторічний визнаний чемпіон області серед жінок. Вмить, зрозумівши що сталося, затягла Сашка на свої жіночі тендітні плечі і так несла його на собі майже кілометр до найближчого контрольного пункту, де були люди і був зв’язок з рятівною службою.
Сама ж, знову підхопивши свій пеленгатор і компас, продовжила змагання, які – і це вже було їй цілком і остаточно зрозумілим, на цей раз виграти, навіть теоретично, вже не могла – надто багато часу було втрачено нею на порятунок найсильнішого спортсмена з команди найближчих суперників.
Спортивні правила не передбачають співчуття. Перемагає той, хто показує кращий результат. Ніякі «пом’якшуючі» і зрозумілі  у повсякденному житті обставини не враховуються. Отож стрічка чемпіонки області цього разу прикрасила не Аллу і вона сама розуміла чому так сталось. Але вона вчинила саме так, як була вихована у колективі свого гуртка, тренером, батьками.
Цей випадок рядовий із сотень непередбачуваних, які трапляються у будь-якому спорті, дає відповідь на оте  недолуге: «…і що воно ото дає ваш радіоспорт?». Виховує і періодично перевіряє дорослішаючу людину на зрілість і на готовність влитися у вир життя. Нажаль в сьогоднішньому дні, все частіше дзижчать нагадування про плани виховної роботи, яку все важче й важче проводити на пустому місці.
Отже до першого складу носівських юних радіоаматорів слід віднести Валерія Буцана, Віктора Ткаченка, Івана Крившу, Олександра Кацалапа, Миколу Дубину, Андрія Зубця, Олю Іванову, Ігоря Скакуна. Першу нагороду республіканського ґатунку привіз у Носівку в 1974 році дев’ятикласник Ігор Дубров – срібна медаль першості України! Це був і перший успіх його тренера В. В. Кияниці. Як кажуть, в Україні Носівку помітили.
Наступним кроком до поліпшення роботи з юними радистами стало залучення до тренерської роботи Олександра Івановича Коросташивця. Він, у минулому – військовий радист, очолив підготовку юних телеграфістів. І, практично, перші ж його вихованці Сергій Микула та Лариса Рогова стають чемпіонами області і призерами республіканських змагань у 1976 році в Тернополі. Наступного року до нагород Лариси і Сергія приєднуються перші нагороди Ігоря Пузанова, Володимира Зеленяка, Ліди Осадчої, Світлани Ємець. 
У 1978 році носівчани В. Зеленяк та Л. Осадча у складі збірної команди України стають Чемпіонами Радянського Союзу серед школярів. З далекого Архангельську Володимир та Ліда, крім чемпіонських звань, привезли до Носівки дві срібні медалі в особистій першості, а Ліда, ще й спеціальну нагороду – «За волю до перемоги!». Це був і особистий успіх тренера збірної команди України В.В. Кияниці, за що він отримав також ряд нагород і першу грамоту Міністерства освіти України. Про тренерську роботу з школярами в Носівці стали говорити вже не тільки у Києві, а й у Москві, Мінську, Прибалтиці…
А в рідній Чернігівській області носівським школярам не було рівних. Майже протягом двох десятиліть жодна команда так і не здолала носівську збірну юних радіоспортсменів. Навіть простий перелік чемпіонів області займе немало місця. Пам’ятні перемоги здобували: Людмила Якушенко, Сергій Кузьменко, Тетяна Ющенко, Сергій Красун. Неперевершеними майстрами спортивної пеленгації (стара назва «Полювання на лисиць») у різні роки були: Борис Приходько, Валентин Проценко, Юрій Корінько, Лариса Іванова, Галина Бидлой, Наталія Кузьменко, Олександр Глушко, Катерина Буцан, Наталія Шульга, Елла Шмигорська, Євген Комар, Ярослав Андрієнко, вже названий вище Олександр Гунько та багато інших.
Це був «зірковий склад» Носівської радіоеліти. Про них писала місцева, обласна і республіканська преса. Фото багатьох з них були у «Деснянській правді», «Комсомольському гарті», «Патріоті Батьківщини», «Радянській освіті»… Їх популярність приводила до гуртків Носівської СЮТ нових і нових бажаючих. Самі ж гуртки мали чудове матеріально-технічне забезпечення, власний транспорт для поїздок на тренування. 
Щороку в літні місяці СЮТ мала наметове містечко на мальовничому березі Десни поблизу с. Кладьківка, Куликівського району. Воно використовувалось як для навчально-тренувальних зборів юних техніків, так і для відпочинку. Транспортне обслуговування було власне, а також надавалось Носівським райкомом ДТСААФ (керівники П.П. Сидора, В.С. Садовник та М.М. Романець).  Нерідко використовувалась матеріальна база піонерського табору Червонопартизанської школи №1, який знаходився поряд (тодішній директор школи П.М. Власенко). 
У Кладьківці носівчани мали підтримку місцевих ентузіастів технічної творчості, насамперед, Івана Олександровича Овдієнка, який щороку забезпечував навчально-тренувальний табір човном, домовлявся з керівництвом сусідньої бази відпочинку Ніжинського заводу «Сільмаш» про використання юними носівчанами прогулянкових водних велосипедів та іншого спорядження, яке було у ніжинців. З іншого боку, під час навчально-тренувальних зборів Іван Олександрович проводив профорієнтаційну роботу, з метою залучення гуртківців Носівської СЮТ до навчання в Ніжинському ПТУ №11, де він працював, і яке, з поміж інших спеціальностей, готувало радіомонтажників для заводу «Прогрес».

А тим часом, якісно формувався тренерський колектив Носівської СЮТ, до якого органічно влились «доморощені кадри» - Володимир і Тетяна Зеленяки, Сергій Микула. Все частіше можна було почути про «Носівську тренерську школу». Це давало величезний оптимізм і надії на майбутні перемоги. І  раптом… ні, не війна – горбачовсько-єльцинська «перебудова». Безгрошів’я, згортання змагань з військово-технічних видів спорту, а за тим і роботи відповідних гуртків. Бо без забезпечення тренувань, за відсутності змагань, зникають стимули, які раніше приводили шкільну дітвору до гуртків. А в тренерів, які самовіддано і без «залишку» віддавалися виключно роботі з дітьми, багаторазово «перевиконуючи» передбачені типовою програмою години, з’явились перші проблеми з утриманнями власних сімей – адже затримки зарплат сягали багатьох місяців. Почали їздити на заробітки: моделісти – до Чехії, а радисти – до Польщі.
Першим «вікно до Європи» прорубав Володя Зеленяк (з СЮТівського дитинства навчений бути першим у всьому, він і тут став першим). На одній з наших нарад при директору, щойно повернувшись з Польщі, Володя із захопленням розповідав, що «там» він менш ніж за годину має місячну СЮТівську заробітну плату, яку ще й не видають місяцями. Отже першим із станції пішов саме він. 
Директор СЮТ і багаторічний наставник-селекціонер колективу нічого не міг протиставити ні Володі, ні тим, хто пішли за ним. Люди мали якось виживати. Такий був час. Не було ніякою дивиною, що комісія обласного відділу освіти, яка прибула у район для здійснення фронтальної перевірки, ділилась навпіл, щоб у той час, коли одні добросовісно перевіряли школи, інші, не менш ретельно перевіряли сільські магазини на предмет придбання всього того, що можна було б вивезти для гендлювання до Польщі, аби якось на цьому заробити. Ніякої дивини. Адже люди, які працювали в облвно, також не отримували заробітних плат і також  мали якось виживати зі своїми сім’ями… 


(1) (2)
теги
Календар
«  Жовтень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Мережі
Пошук
Годинник
Статистика
Счетчик PR-CY.Rank
PR-CY.ru
 



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Архів записів
 
 
Архітектор © 2008-2024