Ми, переважною більшістю сільські діти, одвічні малі пастушки й пастушки. Розлетілися й продовжуємо розлітатися по містечках і великих містах, а то й, навіть, закордонах, проте з одвічною  ностальгією по рідному, яке назавжди дісталось нам у спадок. У спадок не хатинами-дачами, й навіть не батьківськими земельними й майновими паями…

  Село — це значно більше, ніж його звикли сприймати за десятиріччя урбанізації, еволюційної  та реформ, що нерідко повернули його в минуле, впритул до болю Великого нашого Кобзаря.

  Це не тільки хліб і до хліба, слава Богові й людям, що він у нас є на столі, а цілий світ — дорогий, близький, рідний, пам’ятний: від звичайної сентиментальності до глибокої поваги й невимовно красивої любові, які збереглися, нуртують на денці серця й проростають, проростають, квітують і плодоносять роками, десятиліттями, бентежать свідомість до кінця земного шляху…

  Це мила росина на першій весняній і останній осінній квітці, веселий струмок, що пручливо тягнеться до річечки твого дитинства, яблунька, яку посадив ще зовсім малим із батьком, матір’ю, окраєць бабусиного хліба на капустяному листку і глечик з молоком, візерунчаста стежка від босих ніг на піщаній дорозі… А ще дівоча пісня на лавочці під двором на гамірливих юнацьких досвітках, спомини про те, як у перший день хлібозбору чоловіки неодмінно одягалися в чисті сорочки, або ж знову про те, як мати приходила увечері з буряків з окрайцем хліба «від зайця» та промерзлими  ногами, котрі відігрівала вже біля охололої груби.

  Хіба виповісти все, що на серці? Навіть розуміючи сповна, що часи, до яких горнуться спомини, давно у минулому, зовсім інше життя, суспільство і навіть уклад, в яких все менше й менше народжується в селі поетів і все рідше побачиш юних футболістів на вигоні. Навіть ранкова сільська вулиця, вважай, порожня в час череди в дорозі на пасовище, не говорячи вже про переважну більшість колишніх колгоспних ферм, які осунулись, а то й щезли назавжди…

До непізнаваності багато змін у моєму, нашому селі, яке, здається, вибрьохує з недолугих реформ минулого двадцятиріччя, але так і не вийшло на простори цивілізації, значно втративши  й не менше набувши завдяки аграрному світовому поступу українська земля, найбагатша чорноземами таки змаліли, віддячуючи за піт, пролитий хліборобами, незважаючи на рекордні врожаї… Адже тільки торік гречкою допомагали китайці, житом — білоруси, а скільки всього іншого на українському прилавку  чужоземного  — від сала, курятини  до хрону садовини, овочів. І на плечах теж одяганки чужі, хоч льоном, коноплями ми споконвік,  вважай, завалювали Європу. Здається, не тим шляхом іде наше село. Хай не голодне, не убоге, а все ж не в заслуженому добробуті  й розквіті  і не з найкращими надіями в майбутнє, якими жило. І все ж, я люблю таким, яким ти було іє. Мій біль і смуток хай лишиться при мені, а найоптимістичніші сподівання  розділимо разом із найбільшим скарбом нашого народу — найбагатшою в світі землею, найпрацьовитішими, найсумліннішими людьми, які дбають про достаток на селі, добробут кожної родини, міць держави. По-святковому чи ні це — судіть самі, а втім найщиріше зичу в переддень хліборобського свята  здійснення головної мрії хліборобів, що наша держава по-материнському зігріє село і  відчують це в кожній родині.

О.НЕСТЕРЕНКО.