Я далеко не прихильник перейменувань вулиць, чим, було, захворіли свого часу деякі співвітчизники, зокрема й у Носівці. Нерідко про це чути й наразі з інших українських країв. Наче синдром, набутого імунодефіциту, оживає цей свербіж то в рішеннях депутатського загалу однієї ради, то іншої. Ніби тільки й проблем у громад, які зовсім не беруть до уваги, що така процедура досить дороговартісна для бюджету й довго-довго потім заважатиме працювати й жити службам і людям.

 Як не прикро, свого часу не обійшов цей синдром і горе-патріотів із нашої міськради, які бездумно влізли-вляпались в історію цивілізації гуманітарних набутків і загалом в історію краю чи не з єдиним наміром: змусити земляків забути щонайменші згадки про радянське минуле. Якби покоління помаранчевих і їх симпатиків бодай щось побудувало за роки свого сидіння на владних стільцях, далебі, не було б настільки прикро за їх руйнівний слід. А так, оглянувшись, -- одні балачки залишились у пам’яті й пустка в усіх сферах, де життя складалось, як пливло.

 Та не це гострим цвяшком у серці, навіть, не втрачені можливості для економіки й розвитку міста й району чи зведений нанівець управлінський механізм, а повна наруга над думкою, голосом більшості з небайдужої громадськості, яка, в крайньому разі, була категорично проти перейменування тієї ж вулиці Стратілата, названої в честь легендарного партизанського командира-земляка, в безлику топонімічно Центральну, а паралельну з іменем Покиньбороди -- легендарного героя і двічі партизана -- у Воскресенську.

 І одного, і другого з когорти відважних месників розстріляли вдруге, уже посмертно, в спину. По суті, розстріляли пам’ять про двох відважних синів України, які гідно боронили свій край від ворогів. Злі язики злословили всіляке, хоч ще живими тоді було значно більше партизанів-підпільників із справжньою правдою про партизанський рух, в якому наша Носівщина на Чернігівщині була першою, а після розсекречених архівів, уже відомих тоді, взагалі вивищилась у доблесті й славі як центр партизанського краю.

 Тож, в ім’я вдячності й пам’яті де вона в нас вулиця Партизанська чи вулиця Партизанської слави, натомість перейменованим зопалу депутатами із подачі одного чи кількох осіб. До того ж наперекір громадськості, численним зверненням ветеранів?!

 Скажу чесно, я почував себе скривдженим, обділеним у Носівці вереснево-святковій, коли в доземному поклоні ми схилялися перед визволителями, вшановували останніх із колишніх партизанів, швидше, дітей народних месників, бо повнолітніх, котрі свідомо боролись із фашистами, лишились одиниці.

 68 років минуло з вікопомного вересня 1943-го, виповнилося 70-річчя зародження партизанського руху. Україна, наш чернігівський край повертаються обличчям до правди про Велику Вітчизняну, до пам’яті. В підсумку двох календарно-державних дат і подій, що відбулися, гірко констатувати: а ми в боргу, залишаючи в непам’яті імена прославлених командирів, рядових героїв і просто день, з яким нам повік радіти, що ми живемо не рабами, а вільним народом і людьми.

 Війни вічними не бувають. Навіть, з пам’яттю, як переконалися ми в останні свята. Пам’ять все-таки вища і вічна. Тільки гірко і боляче, коли її зраджують. Ми звикли пробачати. Та історія не пробачає, і непробачать нащадки.

 Повірте, я не закликаю до нових перейменувань, зокрема й вулиць, але хай уроком назавжди лишиться те, що вже зроблено в цьому, бо вересень 1943-го в наших серцях назавжди, і пам’ять про відважних синів і доньок Носівщини, які не скорилися ворогові теж. Усі ми з цієї вулиці із вдячною пам’яттю. Вулиці 16 Вересня.

О. НЕСТЕРЕНКО.