Відвирувало Першовересневе свято. Як і завжди, стільки було в ньому тепла, схвильованості, сердечної уваги до  перших дійових осіб на офіційних і святково-пам’ятних урочистостей — вчителів, їх вихованців. Скільки сказано зворушливих слів, сердечних побажань, що здавалось, головних винуватців свята підняв до небес дев’ятий вал нашої любові до вчителя і його неспокійної професії.

 Цими думками поділився із жінкою-колегою в літах і літах, яка віддала школі, вважай, все життя, а дітям — серце. Мудро усміхнулася вона на це і, загалом погодившись, що справді безмірно в цей день любові, а завтра, в буднях— як уже буде. Ось би цей океан  повен та розділити на щодень, а з набажаного, наобіцяного хоч би невелика дещиця здійснилася, реалізувалася у конкретних справах, діях, вчинках, зокрема й тих, хто був щедрим у словах. Не без болю,  посилалася вчителька на свою нинішню мізерну пенсію, вважай, на рівні мінімуму, тоді, як у радянського вчителя вона забезпечувала зовсім не безбідне життя. Ще сумніше за наших обділених молодих коллег, — бідкалася вона.

 Кажуть, кожен коваль своєї долі. Непересічних особистостей у когорті педагогів незлічимо. Та навіть і їм мало однієї слави, визнання професійного хисту і щедрого таланту виховувати людину з великої літери, патріота-громадянина з маленького першачка, ба, навіть юнака чи юнки в старших класах. Почасти найскромніші статки у працюючого вчителя, які не завжди дозволяють на найпотрібнішу професійну розкіш — придбати сучасну літературу, передплатити найнеобхідніші часописи. Я не можу сказати впевнено, що бодай хтось  один із моїх колег-філологів читає «Літературну Україну» або якийсь із письменницьких часописів, яких досить велика низка в Україні. В їх числі і наш обласний «Літературний Чернігів». Без цих видань учителю-словесникові до сучасного літературного процесу і до історичного літературознавства — як до неба. Їх немає, на жаль, навіть у шкільних бібліотеках, нашій головній книгозбірні.

 Свого часу добру справу робили незабутній О.І.Комар, очолюючи виконавчу владу в районі, а пізніше і А.Г.Красносільський, передплачуючи в сільські шкільні бібліотеки саме літературно-мистецькі часописи. Ними користувалися вчителі, читали, готуючись до уроків, учні. Наразі і вже віддавен на це, кажуть, немає грошей. Передплатний список видань за освітянською адресою, за адресами масових книгозбірень настільки змалів, що закономірне в цьому випадку питання залишається без відповіді. А чому б за доброю традицією меценатства,  приватній агрофірмі, навіть одному підприємцю не зробити добрий і пам’ятний  хай і скромний подарунок своїй школі, сільській бібліотеці?!

 Називаю лиш один конкретний приклад і шлях, як від слів про любов до вчителя, безмежну вдячність рідній школі, турботу про підростаюче покоління — майбутнє нації і держави одним лиш вчинком підтвердити особисту причетність до Першовересня, як всенародного свята…

 «Любов на один день…» — запала в пам’ять коротка не без іронії фраза співрозмовниці на розділених велелюдних урочистостях. Далебі, вона має рацію. 9 Травня всі любимо ветеранів, у професійні свята не обділені цими почуттями шахтарі й медпрацівники, хлібороби й підприємці… У день народження держави — її з0ігріваємо любов’ю, найщирішим синівським почуттям освячуємо рідне місто і свій край… З нагоди теж. 

 Море, океан любові… Ось би її бодай струмочками та на кожний день!

 О. НЕСТЕРЕНКО.